— Ну, що це ви, Лестер, — заперечила вона. — Виходить, що й мені вже не можна танцювати? Не будьте таким статечним. Вас послухати, то ви зовсім старий.
— Я й є старий, якщо зважити на життєвий досвід.
— Що ж, це ще цікавіше, — кокетуючи, промовила м-с Джералд.
Розділ XLVI
Того вечора, коли у бальному залі величезного готелю, що виходив у пальмову алею саду, вже грав оркестр, м-с Джералд розшукала Лестера на одній з веранд. Дженні сиділа поруч з ним в білій атласній сукні й білих туфельках, з короною пишного волосся над чистим чолом. Лестер палив сигару й розмірковував про долю Єгипту, про покоління людей, що зміняли одно одне, людей, змучених надмірною працею, про вузьку смугу землі вздовж берегів Нілу, яка харчує ці покоління, про надзвичайне життя тропіків і про цей готель з його сучасними вигодами й ошатною юрбою туристів, що виник у старій, стомленій, виснаженій країні. Вранці вони з Дженні їздили оглядати піраміди. Вони проїхали на трамваї до підніжжя сфінкса. Вони бачили вузькі провулки, сповнені змішаних запахів і яскравих фарб, що аж кишіли обірваними, напівголими, химерно одягненими чоловіками і хлопчаками.
— Надзвичайно важко в цьому розібратися, — сказала Дженні. — Вони такі брудні, страшні. Дивитися на них цікаво, але вони всі зливаються в один клубок, наче черва.
Лестер посміхнувся.
— Ти частково маєш рацію. Але причина цього клімат. Спека. Тропіки. Це звичайно розслаблює, породжує хтивість. Люди не винні.
— Ну, звичайно, я їх і не виню. Просто вони дивні.
Зараз Лестер згадав цю розмову, дивлячись на пальми, залиті яскравим, чарівним місячним сяйвом.
— Нарешті я розшукала вас! — вигукнула м-с Джералд. — На обід я все-таки спізнилася. Ми дуже затримались на екскурсії. Я умовила вашого чоловіка потанцювати зі мною, місіс Кейн, — говорила далі вона з посмішкою.
Її, так само як і Лестера з Дженні, розніжила тепла південна ніч. Повітря було напоєне гострим ароматом садів та гаїв; чути було тихий передзвін дзвоників і дивні вигуки: «Айя! Уш! Уш!» — це десь далеко вузькими вулицями гнали верблюдів.
— От і добре, — привітно відповіла Дженні. — Нехай потанцює. Я б і сама з охотою, та не вмію.
— Тобі треба зараз же взяти кілька уроків, — жваво озвався Лестер. — І я буду з тобою танцювати. Звичайно, я став важкуватий, але що-небудь та вийде.
— Ну, мені не так-то вже й хочеться танцювати, — посміхнулася Дженні. — Але ви йдіть, а я скоро піду до себе наверх.
— А може, ти посидиш у залі? — сказав Лестер встаючи. — Я ж зроблю один-два тури, не більше, а потім ми подивилися б на інших.
— Ні. Я краще побуду тут. Тут так гарно. А ти йди. Заберіть його, місіс Джералд.
Лестер та Летті пішли. Це була напрочуд ефектна пара. Темно-лілова сукня м-с Джералд, усипана чорними блискітками, відтіняла білизну відкритих рук і шиї; в її темному волоссі сяяв величезний брильянт. Повні, рум’яні губи, складаючись у привабливу посмішку, відкривали смужку рівних білих зубів. Лестер у фраку, який підкреслював його міцну, ставну постать, виглядав поважно й благородно.
«От з ким йому слід було одружитися», подумала Дженні, коли він зник у дверях готелю; і вона стала перебирати в пам’яті своє життя. Іноді їй здавалося, що все її минуле було сном, іноді ж вона думала, що сон триває й досі. Звуки життя долітали до неї, невиразні, як звуки цієї ночі. Вона чула лише найголосніші крики, бачила лише найзагальніші риси, а за ними, ніби уві сні, пливли, змінюючи одна одну, невиразні тіні. Чому до неї так вабило чоловіків? Чому Лестер так наполегливо домагався її? Чи могла вона свого часу встояти проти нього? Вона згадала, як жила в Колумбусі, як ходила збирати вугілля. А зараз вона в Єгипті, в цьому величезному готелі, до її послуг розкішний номер з кількох кімнат, і Лестер, як і раніше, її любить. Скільки він витерпів через неї! Чому? Хіба вона така незвичайна жінка? Колись Брендер твердив це. І Лестер говорив їй те ж саме. І все ж Дженні смиренно відчувала, що вона тут не на місці, немов в руках у неї — пригорщі дорогоцінного каміння, яке не належить їй. До неї часто поверталося відчуття, якого вона зазнала під час першої поїздки з Лестером до Нью-Йорка, — начебто це казкове життя — недовговічне. Доля підстерігає її. Щось трапиться, і знову вона опиниться там, де й була — в глухому провулку, в убогому будиночку, в старій поношеній сукні.
Потім думки її полинули до Чикаго, вона згадала знайомих Лестера, і їй стало зрозуміло, що саме так і буде, її не приймуть у товаристві, навіть якщо він з нею одружиться. Зараз вона розуміла й причину цього. Дивлячись на чарівне, веселе обличчя жінки, з якою щойно пішов Лестер, вона читала думку: «Ти, можливо, й дуже мила, але ти — не його кола». І зараз, танцюючи з ним, м-с Джералд, мабуть, думає, що сама була б для нього куди більше підхожою дружиною. Йому потрібна жінка, яка виросла в однаковому з ним середовищі. Від Дженні він не міг і чекати знання всіх дрібниць, до яких звик з дитинства, і правильної їх оцінки. Тепер вона багато що розуміла. Вона швидко навчилася розбиратися в тонкощах обстановки, туалетів, манер, світських звичаїв, але це було в неї набуте, а не природжене.