На лютеранському кладовищі, де Лестер дав розпорядження купити місце, просту труну спустили в могилу й засипали землею. Лестер задумливо поглядав на голі дерева, на суху, побурілу траву, на розриту лопатами буру землю прерії. Кладовище було убоге, бідне — останній притулок робочої людини, але коли Герхардт хотів, щоб його поховали саме тут, отже так і треба. Лестер вдивлявся в худе, тямуще обличчя Басса і вгадував, які плани той будує на майбутнє. Чомусь йому здавалося, що в Басса успішно пішла б тютюнова торгівля. Він бачив, як Дженні витирає почервонілі очі, і знову говорив собі: «Так, це дивовижно». Почуття її було таке щире й сильне. «Хороша жінка — це непояснима загадка», думав він.
Всі разом вони поверталися додому запорошеними, вітряними вулицями.
— Дженні надто близько приймає все до серця, — сказав Лестер. — Дуже вже вона вразлива, от життя і видається їй похмурішим, ніж воно є насправді. В усіх у нас свої прикрості, у кого більше, у кого менше, і треба з ними якось справлятись. Невірно, ніби одні люди набагато щасливіші від інших. Турбот на всіх вистачає.
— Що ж робити, — сказала Дженні, — коли мені так шкода деяких людей.
— Дженні завжди була вразлива, — вставив своє слово Басс.
Він увесь час думав про те, яка Лестер чудова людина, як багато вони живуть, якою знатною дамою стала його сестра. Видно, він свого часу не зрозумів, що вона собою уявляє. Як дивно трапляється в житті, — адже ще зовсім недавно він вважав, що Дженні ні до чого непридатна і життя її безнадійно втрачене.
— Ти все ж постарайся взяти себе в руки, зрозумій, що не можна кожну подію в житті сприймати як катастрофу, — сказав Лестер наприкінці.
Басс був з ним цілком згодний.
Дженні мовчки дивилася у вікно карети. От зараз вони повернуться до величезного тихого дому, а Герхардта там уже немає. Подумати тільки, що вона більше ніколи його не побачить. Карета завернула в двір. У вітальні Жаннет, принишкла й заплакана, вже накривала стіл до чаю. Дженні взялася до звичних домашніх справ, її не покидала думка — що ж з нею буде після смерті.
Розділ LII
Лестер поставився до смерті Герхардта досить байдуже, він тільки співчував Дженні. Сам він цінив у старому його безсумнівні якості, але особистої прихильності до нього не відчував. Він повіз Дженні на десять днів до моря, щоб дати їй можливість відпочити й заспокоїтись, а незабаром після повернення до Чикаго вирішив, нарешті, ввести її в свої справи і разом з нею обміркувати становище. Завдання це частково полегшувала та обставина, що про невдачу його земельних операцій Дженні вже знала. Не були для неї таємницею і його візити до м-с Джералд. Лестер сам їй говорив, що підтримує це знайомство. Одного разу м-с Джералд запросила його в гості разом з Дженні, але сама до них не приїхала, і, як добре розуміла Дженні, не збиралася приїжджати. Поховавши батька, Дженні все більше стала замислюватись над своєю дальшою долею; одружитися з Лестером вона вже не сподівалася, і ніщо в його поведінці не давало їй приводу для таких надій.
Трапилось так, що в цей час Роберт також прийшов до висновку, що потрібні рішучі дії. Він більше не вважав можливим вплинути на самого Лестера — з нього досить було колишніх спроб, — але чому б не спробувати домовитись із Дженні? Дуже ймовірно, вона може зважити на розумну пораду. Якщо Лестер до цього часу з нею не одружився, вона, звичайно, розуміє, що це не входить до його намірів. Треба доручити якійсь надійній третій особі зустрітися з нею, пояснити, як стоять справи, і, звичайно, запропонувати їй солідне забезпечення. Можливо, вона погодиться піти від Лестера і покінчити з цією неприємною пригодою. Лестер, як не є, йому брат, прикро буде, коли він втратить своє багатство. Роберт міг тепер дозволити собі цей великодушний жест — він встиг добре прибрати до рук справи нового тресту. Зрештою він вирішив, що найбільш придатним посередником буде м-р О’Брайєн, з юридичної контори «Найт, Кітлі і О’Брайєн». Він люб’язний, добродушний, ввічливий, дарма що юрист. Він зуміє делікатно роз’яснити Дженні, як дивляться на неї рідні Лестера і що сам Лестер втратить, коли не порве з нею. Якщо Лестер одружений, О’Брайєн зуміє про це довідатись. Дженні буде забезпечена, вона одержить п’ятдесят, сто, нехай навіть півтораста тисяч доларів. Роберт викликав до себе м-ра О’Брайєна і дав йому відповідні інструкції, роз’яснивши до цього, що оскільки він є виконавцем заповіту Арчібалда Кейна, його обов’язок подбати про те, щоб Лестер прийшов до належного рішення.