М-р О’Брайєн також був схвильований і зніяковілий. Сумне обличчя Дженні сповнило його жалем. Але ж він зобов’язаний був сказати їй всю правду.
— Я дуже шкодую, — заговорив він знову, побачивши, що вона не збирається відповідати, — дуже шкодую, що мені випало на долю повідомити вас про цю неприємну новину. Запевняю вас, становище моє не з легких. Сам я не маю до вас ніяких поганих почуттів, — це ви, звичайно, розумієте. Родина Кейнів зараз також не має до вас поганих почуттів, — сподіваюсь, ви цьому повірите. Як я вже говорив містеру Кейну того дня, коли читав духівницю, я особисто вважав рішення його батька несправедливим, але, будучи всього лише виконавцем його волі, не міг, розуміється, нічим зарадити. І я вважаю, що вам слід знати всю правду, для того, щоб ви, якщо можливо, допомогли вашому... вашому чоловікові... — він зробив багатозначну паузу, — прийти до того чи іншого рішення. Я, так само як і члени його родини, глибоко шкодую, що він втрачає все своє багатство.
Дженні, яка досі сиділа, відвернувшись і опустивши голову, звернула на адвоката твердий, спокійний погляд.
— Він не втратить свого багатства, — сказала вона. — Це було б несправедливо.
— Мені дуже приємно чути це від вас, місіс Кейн, — сказав він, вперше, наперекір фактам, сміливо звертаючись до неї як до дружини Лестера. — Скажу вам по щирості, я боявся, що ви сприймете цю новину зовсім інакше. Вам, звичайно, відомо, що родина Кейн надає великого значення шлюбові. Місіс Кейн, мати вашого чоловіка, була жінка горда, навіть трохи пихата; його сестри й брат ставлять цілком певні вимоги до тих, кого вони можуть прийняти до своєї родини. Ваші стосунки вони вважають за ненормальні і — пробачте мені мимовільну жорстокість — неприпустимими. За останні роки це стільки разів обмірковувалося, що містер Кейн-старший уже не сподівався уладнати справу шляхом родинних переговорів. Він вважав, що його син з самого початку зробив невірно. І тому він окремо обумовив у своєму заповіті, що ваш чоловік... пробачте, що його син, якщо він не побажає розлучитися з вами і, таким чином, одержати свою пайку капіталу, повинен, щоб одержати хоч що-небудь — ті самі десять тисяч на рік, про які я вже згадував... пробачте мене, якщо мої слова звучатимуть грубо, але ж, правда, це не навмисно, — повинен з вами одружитися.
Дженні вся зщулилась. Як жорстоко було сказати їй це в обличчя! Так, спроба прожити разом, не узаконивши шлюбу, не могла закінчитися добром. І тепер з цієї сумної плутанини є тільки один вихід — їм треба розлучитися. Щоб Лестер жив на десять тисяч у рік — то це ж просто безглуздя!
М-р О’Брайєн з цікавістю поглядав на Дженні. На його думку, Лестер помилився тільки в одному: чому він тоді ж не одружився з нею? Вона чарівна жінка.
— Мені залишається сказати вам тільки одну річ, місіс Кейн, — промовив він ласкаво. — Я тепер розумію, що для вас це не має значення, але я повинен виконати все, що мені доручено. Сподіваюсь, ви не зрозумієте моєї пропозиції невірно. Не знаю, чи ви в курсі фінансових справ вашого чоловіка?
— Ні, — просто відповіла Дженні.
— Ну, це однаково. Так от, щоб полегшити вам завдання в тому випадку, якщо ви вирішите допомогти вашому чоловікові розв’язати це дуже складне питання, скажемо відверто, — в тому випадку, коли ви вважатимете за потрібне з власного почину поїхати від нього і жити окремо, — я щасливий заявити, що будь-яка сума... скажемо... гм...
Дженні встала і, стиснувши руки, мов сліпа, зробила крок до вікна. М-р О’Брайєн також підвівся.
— Це на ваш розсуд. Але мені доручено вам сказати, що коли ви вирішите порвати ваш зв’язок, вам буде охоче дана будь-яка розумна сума, яку ви забажаєте назвати, — п’ятдесят, сімдесят п’ять, сто тисяч доларів... — М-р О’Брайєн здавався собі надзвичайно благородним і щедрим. — Вона буде, так би мовити, зберігатися для вас, щоб ви будь-якої хвилини могли її зажадати. Ви не повинні мати в чомусь нестаток.
— Прошу вас, досить, — сказала Дженні, відчуваючи, що вона не має більше сил слухати і що від страшенного, майже фізичного болю сама от-от втратить здатність говорити. — Прошу вас, не говоріть далі. Прошу вас, залиште мене. Я можу від нього поїхати. Я це зроблю. Все буде добре. Але, прошу вас, не говоріть мені більше ані слова.
— Я цілком розумію ваші почуття, місіс Кейн, — промовив м-р О’Брайєн, зрозумівши, нарешті, яких страждань він їй завдав. — Повірте, я співчуваю вам усією душею. Я сказав усе, що мав вам сказати. Це було важко, дуже важко. Сумна необхідність. У вас є моя карточка. Ви можете викликати мене в будь-який час або написати мені. Більше я не забиратиму у вас часу. Бувайте здорові. Сподіваюсь, ви не вважатимете за потрібне розповідати про мій візит вашому чоловікові, — було б краще, якби ви вирішили це питання самостійно. Я дуже дорожу його прихильністю. Мені дуже шкода, прощайте!