— Ти, справді, згодний, милий? — вигукнула вона, радісно дивлячись на нього; перед цим вони спокійно провели вечір за читанням і розмовою.
— Я досить довго думав, — відповів він, — і не бачу причин відкладати.
Вона підійшла, сіла йому на коліна й поклала руки йому на плечі.
— Мені просто не віриться, що ти це сказав, — промовила вона, здивовано дивлячись на нього.
— Що ж мені, взяти свої слова назад?
— Ні, ні! Отже, вирішено, в квітні. І ми поїдемо до Японії. Тепер ти вже не передумаєш. І ніякого галасу не буде. Але, боже ти мій, який я собі замовлю посаг!
Вона весело скуйовдила йому волосся. Він посміхнувся трохи напруженою посмішкою; чогось не вистачало в його безхмарному щасті, можливо, давали себе взнаки роки.
Розділ LVII
Тимчасом Дженні потроху звикала до зовсім нової обстановки, в якій їй віднині судилося проводити свої дні. Спочатку це було страшно — жити без Лестера. Дженні й сама була не рядовою постаттю, але все її існування так переплелося з існуванням Лестера, що здавалося — розірвати й розплутати ці нитки неможливо. У думках вона завжди була з ним, неначе вони й не розлучалися. Де він зараз? Що робить? Як виглядає? Щоранку вона прокидалася з відчуттям, що він поруч з нею. Вечорами їй здавалося, що не можна лягти спати, поки його нема. Він повинен скоро повернутися... Ох, ні, він не повернеться ніколи... Боже мій, подумати тільки! Ніколи. А вона так за ним сумує.
Треба було налагоджувати життя до останніх дрібниць, і це також давалося нелегко, — надто вже гострим і болісним виявився злам. Найголовніше — треба було якось пояснити все те, що сталося, Весті. Дівчинка вже багато що помічала й багато думала, і тепер у неї були свої сумніви й здогади. Веста пригадувала розмови про те, що, коли вона народилася, її мати не була одружена. В свій час вона бачила недільну газету з романтичною історією про Дженні і Лестера — цю газету їй показували в школі, — але вона була досить розумною, щоб нічого не сказати про це вдома: вона відчула, що це не сподобалося б матері. Зникнення Лестера безмежно здивувало її; проте за останні два-три роки вона переконалася, яка вразлива її мати і як легко зробити їй боляче. Тому вона утрималася від запитань. Дженні довелося самій розповісти дочці, що Лестер міг би позбутися свого багатства, коли б не залишив їх, оскільки Дженні була нижча від нього в суспільному становищі. Веста спокійно вислухала її, але запідозріла правду. Її пройняв величезний жаль до матері і, бачачи, як та пригнічена, вона намагалася бути особливо бадьорою й веселою. Поїхати до закритої школи вона рішуче відмовилася і якомога більше часу проводила з Дженні. Вона вибирала найцікавіші книги, щоб читати їх уголос, упрошувала матір йти з нею до театру і грала їй на роялі, показувала їй свої малюнки й запитувала її думку. Подружившись з кількома дівчатками в чудовій сендвудській школі, вона приводила їх вечорами до себе, і котедж сповнювався гучним галасом. Дженні все більше цінила чудовий характер дівчинки і все більше прив’язувалася до неї. Лестер пішов, але зате в неї є Веста. Ось хто буде їй опорою на схилі літ.
Дженні знала, що їй треба буде пояснити своє становище сусідам і новим знайомим. Буває, що людині вдається прожити на самоті, не розповідаючи про своє минуле, але звичайно що-небудь та доводиться розповісти. Люди цікаві — особливо такі люди, як м’ясники й булочники, — і втекти від розпитів важко. Так було і з Дженіні. Вона не могла сказати, що її чоловік помер, — адже Лестер міг повернутися. Довелось говорити, немовби вона сама від нього поїхала, щоб створити враження, ніби вона вільна дозволити чи не дозволити йому повернутись. Це було добре вигадано, — до неї почали ставитись із співчутливою цікавістю. А вона зажила тихим одноманітним життям, чекаючи невідомої розв’язки.
Скрашувала її існування любов Вести й казково чудова природа Сендвуда. Дженні невтомно милувалась озером, де з ранку до вечора снували швидкі човни, і мальовничими околицями містечка. У неї був шарабан і кінь — один з тих двох, на яких вони їздили, живучи в Хайд-Парку. З часом з’явилися й інші улюбленці, і серед них собака-коллі, яку Веста назвала «Щуром». Дженні привезла її з Чикаго щеням, а тепер це був чудовий сторожовий пес, розумний та ласкавий. Була в них і кішка, Джиммі Вудс, — Веста охрестила її так на честь знайомого хлопчика, на якого кішка, як вона казала, була дуже схожа. Був співучий дрізд, якого старанно охороняли від хижацьких наскоків Джиммі Вудса, і акваріум із золотими рибками. І життя в котеджі збігало спокійно й безтурботно, а бурхливі переживання й почуття були глибоко приховані від людського ока.