Спершу після свого від’їзду Лестер не писав Дженні; він цілком поринув у справи, зв’язані з його поверненням у комерційні сфери, а крім того, вважав, що не варто марно хвилювати Дженні листами, які за даних обставин однаково нічого б не важили. Він вирішив дати їй і собі перепочинок, з тим, щоб потім тверезо й спокійно написати про всі справи. Він мовчав місяць, а потім справді повідомив її листом, що був дуже зайнятий справами, що кілька разів виїжджав з Чикаго (це відповідало дійсності), а в майбутньому думає бувати там лише інколи. Він запитував про Весту, про те, як іде життя в Сендівуді. «Я, можливо, скоро побуваю у вас», писав він, але насправді він не мав такого наміру, і Дженні це одразу зрозуміла.
Минув ще місяць, і він знову написав, тепер уже зовсім коротенького листа. Відповідаючи йому перший раз, Дженні докладно розповідала, як вони живуть. Про свої почуття вона не прохопилася ані словом, але нагадала, що цілком задоволена і в Сендвуді їй дуже добре. Вона сподівається, що для нього все тепер складається якнайкраще, і від душі рада, що всі важкі питання, нарешті, вирішені. «Не думай, що я нещаслива, — писала вона, — це невірно. Я переконана, що ми зробили вірно, і не була б щаслива, коли б все було інакше. А ти будуй своє життя так, щоб тобі було якнайкраще. Ти достойний великого щастя, Лестер. Що б ти не зробив, як на мене, все буде добре. Я заздалегідь згодна». Вона думала про м-с Джералд, і Лестер це зрозумів, читаючи її листа, як зрозумів і те, скільки самопожертвування й мовчазних мук приховано за її великодушністю. Тільки це й примусило його так довго вагатися, перш ніж зробити рішучий крок.
Як безмежно далекі одно від одного написане слово й таємна думка! Після шести місяців Лестер майже перестав писати, після восьми — їхнє листування остаточно припинилося.
Одного ранку, продивляючись газету, Дженні побачила у відділі світської хроніки таку замітку:
«У вівторок, в своєму домі на бульварі Дрексел № 4044, м-с Мальколм Джералд оголосила близьким друзям, які зібралися в неї, про свої заручини з Лестером Кейном, молодшим сином нині покійного Арчібалда Кейна з Цинциннаті. Весілля відбудеться в квітні».
Газета випала в неї з рук. Декілька хвилин вона сиділа непорушно, дивлячись в одну точку. «Невже це можливо? — думала вона. — Невже це сталося?» Вона знала, що так буде, і все ж... Все ж надіялася. На що вона надіялася, чому? Хіба вона не сама наполягала, щоб він пішов від неї? Хіба не сама дала йому зрозуміти, що так буде краще? І от це сталося. Що ж їй тепер робити? Залишитися тут, жити на його гроші? Ні, тільки не це! А між тим Лестер дав у цілковите її розпорядження великі кошти. В банку на Ла-Саль-стріт зберігалося на сімдесят п’ять тисяч доларів залізничних акцій, щорічний прибуток з яких — чотири з половиною тисячі — виплачувався безпосередньо їй. Чи могла вона відмовитися від цих грошей? Адже треба було думати про Весту.
Дженні почувала себе враженою до глибини душі, але одразу ж зрозуміла, що сердитись було б нерозумно. Життя завжди обходилося з нею жорстоко. Напевно, так буде до кінця. Ну, спробує вона жити самостійно, сама заробляти собі на хліб, а яке це матиме значення для Лестера? Для м-с Джералд? Вона, Дженні, замкнута в чотирьох стінах в цьому маленькому містечку, непомітна, самотня, а він там, у широкому світі, живе повним життям, насолоджується волею. Недобре це, несправедливо. Але навіщо плакати? Навіщо?
І очі її були сухі, але душа сходила сльозами. Вона повільно встала, сховала газету на дно чемодана й замкнула чемодан на ключ.
Розділ LVIII
Тепер, коли його заручини з м-с Джералд стали здійсненим фактом, Лестеру вже не так важко було примиритися з новим становищем речей. Так, без сумніву, все на краще. Він глибоко співчував Дженні. М-с Джералд також їй співчувала, але втішалася думкою, що так буде краще й для Лестера, і для цієї бідної жінки. Він буде набагато щасливіший, це вже зараз видно. А Дженні згодом зрозуміє, що зробила розумно й самовіддано, і черпатиме радість від свідомості власної великодушності. Сама ж м-с Джералд, яка ніколи не мала ніжних почуттів до свого покійного чоловіка, була на сьомому небі: нарешті, хоч і з деяким запізненням, збулися її дівочі мрії! Нічого кращого від життя з Лестером вона не могла собі уявити. Куди вони тільки не поїдуть, чого тільки не побачать! Наступної зими вона, новоспечена м-с Лестер Кейн, покаже всьому місту, які бувають бали й прийоми! А Японія... просто дух захоплює, так це буде чудово.
Лестер написав Дженні про майбутнє своє одруження. Він не дає їй ніяких пояснень, вони були б зайві. Він вважає, що йому слід одружитися з м-с Джералд. І що їй, Дженні, слід про це знати. Він сподівається, що вона здорова. Вона повинна завжди пам’ятати, що він приймає її долю близько до серця. Він з усіх сил намагатиметься зробити її життя найприємнішим і найлегшим. Нехай не згадує його лихом і передасть від нього привіт Весті. Її треба віддати до найкращої середньої школи.