— Здрастуй, Дженні, — сказав він привітно, коли вона відчинила йому двері.
Як змінили її пережиті страждання! Вона схудла, бліді щоки ввалилися, очі здавалися величезними.
— Яке страшне нещастя, — заговорив він збентежено. — Хто б міг подумати, що це трапиться.
То були перші слова підтримки, які дійшли до серця Дженні з того часу, як Веста померла, з того часу, як сам Лестер її покинув. Його прихід глибоко зворушив її; від хвилювання вона не могла говорити. Сльози затремтіли у неї на віях і потекли по щоках.
— Не плач, Дженні, — сказав він, обійнявши її і ласкаво притискуючи до плеча її голову. — Мені так шкода. Я багато про що жалкую, та пізно про це говорити. Мені безмежно шкода Весту. Де ти її поховала?
— Поруч з татом, — відповіла Дженні і розридалась.
— Так, погано, — сказав він тихо і замовк.
Трохи заспокоївшись, вона одійшла від нього і, витерши очі, запросила сісти.
— Так прикро, що мене не було тут, коли це сталося, — продовжував Лестер. — А то б я весь час був з тобою. Ти тепер, мабуть, не захочеш більше жити в Сендвуді?
— Я не можу, Лестер, — сказала вона. — Просто сил немає.
— Куди ж ти думаєш переїхати?
— Ще не знаю. Там мені просто не хотілося обтяжувати сусідів. Я думала найняти десь маленький будиночок і, можливо, взяти на виховання дитину або влаштуватись на роботу... Мені так не хочеться жити самій.
— А це непогана думка — взяти на виховання дитину, — сказав він. — Тобі буде не так тоскно. Ти вже довідувалась про те, що для цього потрібно?
— Я думаю, треба просто звернутися до якогось притулку.
— Можливо, що це трохи складніше, — сказав він, замислившись. — Треба виконати якісь формальності, я докладно не знаю які. В притулках вимагають, щоб дитина залишалася під їхнім доглядом, чи щось подібне. Ти порадься з Уотсоном, він тобі все пояснить. Вибери собі немовля до вподоби, а решту полиши на нього. Я з ним поговорю, попереджу його.
Лестер розумів, яка страшна для Дженні самотність.
— Де твій брат Джордж? — запитав він.
— Джордж у Рочестері, але він до мене не приїде. Басс писав, що він одружився.
— А більше нікого немає з рідних, хто б погодився жити з тобою?
— Може, Уїльям, тільки я не знаю, де він зараз.
— Якщо ти думаєш жити в Чикаго, подивись новий квартал на захід від Джексон-Парку, — порадив він. — Там, пригадую, є дуже гарненькі котеджі. Не обов’язково одразу купувати. Спочатку найми на якийсь строк, а там побачиш, підходить це тобі чи ні.
Дженні вирішила, що це чудова порада, — адже вона одержала її від Лестера! Який він добрий, він цікавиться всіма її справами. Значить, вони все-таки не зовсім чужі. Вона йому не байдужа. Вона почала розпитувати його про здоров’я дружини, про те, чи задоволений він своєю мандрівкою, чи довго пробуде в Чикаго. А він, відповідаючи їй, весь час думав про те, як жорстоко обійшовся з нею. Він підійшов до вікна і почав дивитися вниз, на людну вулицю. Екіпажі, підводи, зустрічні потоки пішоходів — все зливалося в химерну головоломку. Так рухаються тіні, коли бачиш сон. Вже стемніло, тут і там засвічувалися вогні.
— Я хочу тобі дещо сказати, Дженні, — промовив Лестер, змахнувши з себе замисленість. — Після всього, що трапилось, це може здатися тобі дивним, але ти й зараз мені дорога. Я не переставав про тебе думати. Мені здавалося, що, розлучившись з тобою, я зробив розсудливо, — так уже тоді все складалося. Мені здавалось, що коли Летті мені подобається, я можу одружитися з нею. З певної точки зору я й зараз готовий визнати, що так краще, але великого щастя це мені не дало. Щасливішим, ніж я був з тобою, я ніколи не буду. Мабуть, справа тут не в мені; окрема людина взагалі мало означає. Не знаю, чи зрозумієш ти мене, але, на мою думку, всі ми — більш чи менш пішки. Нами розпоряджаються сили, над якими ми не маємо влади.
— Я розумію, Лестер, — сказала вона. — Я ні на що не скаржусь. Так краще.
— Кінець кінцем, життя дуже схоже на фарс, — продовжував він гірко. — Дурна комедія, і більш нічого. Єдине, що можна зробити, це зберегти своє «я». А чесності, наскільки я можу судити, від нас ніхто не вимагає.