Одного разу, коли Роберт гостював у Чикаго, він навмисно попросив знайомих, з якими їхав у колясці, завернути на набережну. Йому хотілося на власні очі побачити розкішний особняк Кейнів, про який він стільки чув.
І раптом на нього війнуло атмосферою батьківського будинку: Лестер, купивши цей особняк, прибудував до нього збоку зимовий сад, який був у них в Цинциннаті. Того вечора Роберт написав Лестеру запрошення пообідати з ним у «Юніон-клубі». Він писав, що пробуде в місті не більше як два-три дні і хотів би побачитись з братом. Він, звичайно, пам’ятав, що між ними колись виникли незлагоди, але йому хотілося б разом обміркувати одну справу. Чи не приїде Лестер хоч би в четвер?
Одержавши цього листа, Лестер насупив брови й одразу став похмурим. У душі він все ще страждав від удару, якого йому завдав батько; його досі пересмикувало, коли він пригадував, як безцеремонно відмахнувся від нього Роберт. Правда, Роберту було з-за чого клопотати — зараз це вже зрозуміло. Але, як-не-як, Лестер йому брат, і коли б він сам був у той час на місці Роберта, він, треба сподіватися, не зробив би так підло. А тепер Роберту навіщось знадобилося бачити його.
Спочатку Лестер вирішив зовсім не відповідати. Потім вирішив написати Роберту, що не може з ним зустрітись. Але його охопила цікавість, що ж братові потрібно, яку комбінацію він вигадав. І Лестер ще раз передумав. Так, вони зустрінуться; шкоди від цього не буде. Правда, і доброго нічого не вийде. Вони, можливо, пообіцяють один одному забути старе, але слова так і залишаться словами. Минулого не повернеш. Не можна розбиту чашку зробити цілою. Можна тільки склеїти її й назвати цілою, але цілою вона від цього не стане. Він написав братові, що приїде.
У четвер вранці Роберт подзвонив йому з «Аудіторіума» і нагадав про наступне побачення. Лестер жадібно прислухався до звуків його голосу. «Так, так, я пам’ятаю», сказав він. Опівдні він поїхав до ділової частини міста, і тут, у вишуканому «Юніон-клубі», брати зустрілися й оглянули один одного. Роберт за цей час схуд, волосся в нього трохи посивіло. Погляд залишився твердим і пронизливим, але біля очей з’явилися зморшки. Рухи в нього були швидкі, енергійні. В Лестері одразу почувалася людина зовсім іншого складу — міцна, грубувата, флегматична. В ті дні багато хто знаходив його трохи жорстким. Блакитні очі Роберта анітрохи не примусили його зніяковіти, не справили на нього жодного впливу. Він бачив брата наскрізь, бо вмів і спостерігати, і робити висновки. А Роберту було важко визначити, в чому саме Лестер змінився за ці роки. Він поповнів, але чомусь не сивіє, у нього такий самий колір обличчя, і взагалі він справляє враження людини, готової прийняти життя таким, яким воно є. Роберт неспокійно зіщулився від його гострого погляду, — було очевидно, що Лестер цілком зберіг і мужність, і ясний розум, які завжди були притаманні йому.
— Мені дуже хотілося з тобою побачитись, Лестер, — почав Роберт, після того як вони, за старою звичкою, міцно потиснули один одному руки. — Ми давно не зустрічалися — майже вісім років.
— Так, біля того, — відповів Лестер. — Ну, як твої справи?
— Все по-старому. А ти чудово виглядаєш.
— Я ніколи не хворію, — сказав Лестер, — хіба що нежить схоплю. А так, щоб лежати в ліжку, — і не пригадую. Як дружина?
— Дякую, жива й здорова.
— А діти?
— Ральфа й Береніс ми майже не бачимо, в них у кожного своя родина, а інші поки що дома. Сподіваюсь, твоя дружина також у доброму здоров’ї, — додав він нерішуче, відчуваючи, що ступає на слизький ґрунт.
Лестер спокійно подивився на нього.
— Так, — відповів він. — Здоров’я в неї чудове. І зараз вона ні на що не скаржиться.
Вони ще поговорили про те, про се; Лестер довідався про справи тресту, запитав, як живуть сестри, щиро признавшись, що зовсім нічого про них не знає. Роберт розповів про всіх потроху і, нарешті, приступив до справи.
— А поговорити я хотів з тобою ось про що, — сказав він. — Мене цікавить «Західна Тигельна компанія». Я знаю, що ти особисто не входиш до складу її директорів, тебе заступає твій повірений Уотсон, — дуже, до речі сказати, тямуща людина. Так от, керівництво компанією поставлено кепсько, це нам усім відомо. Для того, щоб одержувати належні прибутки, нам треба мати на чолі людину практичну й досвідчену. До цього часу я завжди діяв разом з Уотсоном, бо вважав його пропозиції цілком вдалими. Він, як і я, думає, що багато що треба змінити. Зараз виявилась можливість купити сімдесят акцій, якими володіє вдова Россітера. Разом з твоєю й моєю частиною це склало б контрольний пакет. Я б дуже хотів, щоб саме ти купив ці сімдесят акцій, хоч з таким самим успіхом я можу взяти їх і на своє ім’я — тільки б зберегти їх за нами. Тоді ти зробиш президентом, кого захочеш, а далі все піде як по маслу.