В останніх числах листопада, коли Лестер в основному вже закінчив свої справи, він раптом відчув себе погано. Прийшов лікар і сказав, що в нього кишковий розлад, який нерідко є проявом серйозного загального захворювання крові або якого-небудь важливого органу. Лестер дуже страждав. Лікар наказав тепло закутати ноги, прописав гірчичники й ліки. Болі стихли, але Лестера гнітило передчуття близького лиха. Він попросив Уотсона послати телеграму Летті. Треба повідомити її, що нічого серйозного немає, просто він захворів. Біля ліжка Лестера чергувала сестра, його лакей стояв, як на варті, за дверима номера, не пропускаючи надокучливих відвідувачів. Летті могла добратись до Чикаго не раніше, ніж за три тижні. Лестер відчував, що ніколи більше її не побачить.
Як не дивно, він у ці дні весь час думав про Дженні, і не тільки через те, що був у Чикаго, — просто вона, як і раніше, залишалась для нього найближчою людиною. Він збирався відвідати її під час цього приїзду, як тільки трохи звільниться. Першого ж дня він розпитав про неї Уотсона, і той сказав, що вона живе, як і раніше, самотньо й виглядає добре. Лестеру дуже хотілося побачитися з нею.
Дні йшли за днями, йому не робилося краще, і бажання це опановувало його все дужче, його мучили приступи страшенного болю, який неначе скручував всі його нутрощі і змінювався повною втратою сил. Щоб полегшити його страждання, лікар уже кілька разів впорскував йому морфій.
Одного разу, після особливо жорстокого приступу Лестер покликав до себе Уотсона, наказав йому послати кудись сестру й сказав:
— Я хочу попросити вас про одну послугу. Довідайтеся у місіс Стовер, чи не може вона відвідати мене. А найкраще поїдьте за нею самі. Сиділку й Козо (так звали лакея) можна відіслати на півдня або на той час, поки вона буде тут. Коли б вона не приїхала, пустіть її до мене.
Уотсон зрозумів. Цей прояв почуттів знайшов відгук в його душі, йому було шкода Дженні. І шкода Лестера. Він подумав про те, як здивувався б світ, дізнавшись про романтичну примху такої видатної людини. Уотсон глибоко поважав Лестера і завжди пам’ятав, що зобов’язаний йому власним добробутом. Він готовий був зробити Лестеру будь-яку послугу.
Найманий екіпаж швидко приставив його на Південну околицю. Дженні була дома. Вона поливала квіти й здивовано підняла брови, побачивши Уотсона.
— Я до вас з нерадісним дорученням, місіс Стовер, — почав він. — Ваш... я хочу сказати, містер Кейн серйозно хворий. Він в «Аудіторіумі». Дружина його ще не повернулася з Європи. Він доручив мені заїхати до вас і передати, що він просить вас відвідати його. Він просив, якщо можливо, привезти вас до нього... Ви могли б поїхати зі мною зараз?
— Так, звичайно, — відповіла Дженні, і обличчя її наче закам’яніло.
Діти були в школі. Стара шведка, її єдина служниця, сиділа в кухні. Ніщо не заважало Дженні піти з дому. Але вона раптом пригадала в усіх подробицях сон, який бачила кілька днів тому. Їй снилося, що навколо неї — таємниче чорне озеро, над яким повис туман або хмара диму. Вона почула слабий сплеск води, і з темряви, що обгортала її, виник човен. Човен був маленький, без весел, він посувався сам собою, і в ньому сиділа мати Дженні, Веста і ще хтось, кого вона не могла розглядіти. Обличчя в матері було бліде й сумне, як часто ще за життя. Вона дивилася на Дженні суворими, але сповненими співчуття очима, і раптом Дженні зрозуміла, що третім у човні сидить Лестер. Він похмуро подивився на неї — Дженні ніколи не бачила його таким, — і тут її мати сказала: «А тепер досить, нам час». Човен почав віддалятися, гостре почуття втрати охопило Дженні, вона скрикнула: «Мамо, не покидай мене саму!» Але мати тільки подивилася на неї глибоким, лагідним, сумним поглядом, і човен зник.
Дженні злякано прокинулась, їй здалося, що Лестер поруч з нею. Вона простягнула руку, щоб торкнути його за плече; потім, зрозумівши, що вона сама, сіла в ліжку й протерла очі. Після цього важке, гнітюче почуття два дні не давало їй спокою. І тільки-но воно почало зникати, як з’явився м-р Уотсон зі своєю страшною звісткою.
Дженні вийшла з кімнати і швидко повернулася в пальто й капелюшку; хода, обличчя — все виказувало її хвилювання. Дженні ще й тепер була дуже гарна з себе — ставна, чудово одягнута, з ясним і добрим поглядом. В душі вона не розлучалася з Лестером, так само як він ніколи не міг до кінця відірватися від неї. Всі її думки були з ним, як у ті роки, коли вони жили вкупі. Найзавітніші її спогади були зв’язані з Клівлендом, де Лестер упадав за нею і скорив її силою, — мабуть, так печерна людина скоряла свою подругу. Тепер Дженні пристрасно бажала чим-небудь допомогти йому. Він послав за нею, — це не тільки приголомшило її, але й відкрило їй очі: отже він все-таки... Все-таки кохає її!