Герхардт, його дружина і Дженні беззастережно приймали вчення своєї церкви в тлумаченні м-ра Вундта. Але Дженні по суті погоджувалась зі всім цим просто формально. Релігія поки що не мала на неї рішучого впливу. Приємно знати, що існує рай, лякає думка, що існує пекло. Юнаки й дівчата повинні добре поводитись і слухатися батьків. В усьому іншому релігійні поняття Дженні були досить невиразні.
Герхардт-батько був переконаний, що кожне слово, промовлене з кафедри його церкви, — незаперечна істина. Потойбічне життя здавалося йому чимсь цілком реальним.
А роки минали, життя ставало все більш незрозумілим і неясним, і Герхардт відчайдушно чіплявся за релігійні догми, що давали відповідь на всі питання. О, коли б він міг тільки бути таким чесним і стійким, щоб господь не мав жодних підстав відмовитись від нього! Він тремтів не тільки за себе, але й за дружину та дітей. Адже настане день, коли йому доведеться відповідати за них. Чи не приведе їх усіх до загибелі його кволість і невміння навчити їх законам одвічного життя? Він малював у своїй уяві муки пекла й запитував себе, що жде його і всіх його близьких в останню годину.
Зрозуміло, що така глибока релігійність робила його суворим у відношенні до дітей. Він скоса поглядав на розваги молоді і на її слабості. Коли б його батьківська воля, Дженні ніколи б не пізнала кохання. Коли б вона й познайомилась десь у місті з молодими людьми і вони б почали упадати біля неї, батько б не пустив їх на поріг. Він забув, що й сам колись був молодим, і тепер дбав тільки про спасіння душі своєї дочки. Отже, сенатор був зовсім новим явищем у її житті.
Коли Брендер вперше почав брати участь у справах родини, всі уявлення татуся Герхардта про те, що добре й що зле, виявились хисткими. Він не знав, з якою міркою підійти до такої людини. Брендер не був звичайним кавалером, який намагався залицятися до його гарненької дочки. Втручання сенатора в життя Герхардтів було таким своєрідним і в той же час таким пристойним, що він почав відігравати в ньому важливу роль раніше, ніж хто-небудь встиг опам’ятатись. Сам Герхардт — і той був заведений в оману; він не ждав з такого джерела нічого, крім пошани й користі для себе й своєї родини, а тому зовсім спокійно приймав турботи сенатора та його послуги. А втім, дружина не говорила йому про численні подарунки, одержані від Брендера і до і після того чудового різдва.
Але одного разу вранці, коли Герхардт повертався додому після нічної роботи, до нього підійшов його сусід Отто Уївер.
— Герхардт, — сказав він, — я хочу поговорити з тобою. Я тобі друг і хочу розповісти, що чув. Бачиш от, сусіди багато патякають про того чоловіка, який ходить до твоєї дочки.
— До моєї дочки? — повторив Герхардт, вкрай приголомшений і вражений цим раптовим нападом. — Про кого ти говориш? Я не знаю жодного чоловіка, який ходить до моєї дочки.
— Ні? — запитав Уївер, здивований не менше від свого співбесідника. — Немолода людина, напівсива. Іноді ходить з ціпком. Хіба ти його не знаєш?
Герхардт із спантеличеним виглядом рився в пам’яті.
— Кажуть, він раніше був сенатором, — невпевнено вів далі Уївер. — Достеменно не знаю.
— А, це сенатор Брендер, — з деяким полегшенням сказав Герхардт. — Так, він іноді заходить. Правда. Ну, то що ж з цього?
— Та нічого, — відповів сусід, — тільки от люди патякають. Він уже немолодий, адже знаєш. Твоя дочка іноді ходила з ним гуляти. А люди це бачили, і тепер пішов поголос. От я й подумав, що, може, тобі слід знати про це.
Ці жахливі слова вразили Герхардта до глибини душі.
Вже певно люди не марно говорять про такі речі. Дженні і її мати серйозно завинили. Все ж він, не вагаючись, виступив на захист дочки.
— Це друг нашої родини, — зніяковіло сказав він. — Марно люди говорять про те, чого не знають. Моя дочка нічого поганого не зробила.
— Ну, звісно. Тут нічого поганого немає, — сказав Уївер. — Сусіди часто базікають по-пустому. Але ми з тобою старі друзі, і я подумав, що, може, тобі слід знати...
Ще якусь хвилину Герхардт стояв непорушно, трохи розкривши рота; дивна безпорадність охопила його. Як страшно, коли люди стають тобі ворогами. Як багато важить, коли їхні думки й прихильність на твоєму боці. Він, Герхардт, так і намагався жити, додержуючи всіх усталених звичаїв. Чому б людям не задовольнитися цим і не чіпати його?
— Дякую, що ти мені сказав, — пробурмотів він, прямуючи до дому. — Я подумаю про це. Бувай здоровий.