— Ану, злізай, — сказав сищик, раптово з’являючись з темряви.
Дженні і діти покидали відра й кошики і щосили побігли геть. Першою думкам Себастяна також було зскочити на землю й тікати, але сищик схопив його за полу пальта.
— Стоп! — крикнув він. — Саме ти мені й потрібен.
— Пусти! — розлючено відповів Себастян, що був аж ніяк не з полохливих. Він був сповнений відваги й рішучості і добре розумів усю небезпеку свого становища.
— Пусти, кажуть тобі, — повторив він і так рвонувся, що мало не звалив сищика.
— Ну-ну, злізай, — сказав той і, щоб довести свою владу, злісно смикнув Себастяна.
Себастян стрибнув і так ударив супротивника, що той аж похитнувся. Зав’язалася боротьба, але в цю хвилину робітник, що проходив повз них, допоміг сищикові. Удвох вони поволокли Басса на станцію й передали залізничній поліції. Пальто його було розідране, обличчя й руки подряпані, око підбите. У такому вигляді Себастяна замкнули до ранку.
Діти прибігли додому, ще не знаючи, що трапилося із старшим братом, і нічого до ладу не могли розповісти, але коли пробило дев’яту годину, потім десяту, одинадцяту, а Себастян все не повертався, м-с Герхардт мало не збожеволіла від тривоги. Син інколи приходив додому і о дванадцятій, і о першій, але мати відчувала, що цього вечора з ним трапилось щось жахливе. Коли пробило пів на першу, а Себастян так і не з’явився, вона розплакалась.
— Треба піти попередити батька, — сказала вона. — Мабуть, Себастян потрапив до в’язниці.
Дженні визвалася піти. Джордж уже міцно спав, але його розбудили, щоб він провів її.
— Що таке? — здивовано вигукнув Герхардт, побачивши дітей.
— Басс досі не повернувся додому, — пояснила Дженні й потім розповіла, як невдало вони цього вечора ходили по вугілля.
Герхардт зразу ж залишив роботу, вийшов з дітьми й рушив до в’язниці. Він догадувався, що трапилось, і серце його стискувалося.
— Тільки цього бракувало! — неспокійно повторював, він, незграбно витираючи долонею спітніле чоло.
В участку черговий сержант коротко повідомив його, що Басс заарештований.
— Себастян Герхардт? — перепитав він, заглядаючи в списки. — Так, є такий. Крав вугілля і вчинив опір поліцейському. Це ваш син?
— Ach Gott! — сказав Герхардт. — О господи! — повторював він, у відчаї ламаючи руки.
— Хочете його бачити? — запитав сержант.
— Так, так, — відповів батько.
— Проведи його, Фред, — звернувся сержант до старого вартового. — Нехай побачить хлопця.
Коли Герхардт, стоячи в сусідній кімнаті, побачив, скуйовдженого і побитого Себастяна, що входив, сили зрадили його, і він заплакав. Він не міг вимовити ані слова.
— Не плач, тату, — хоробро сказав Себастян. — Я нічого не міг зробити. Ну, не біда. Ранком мене випустять.
Герхардт увесь тремтів, причавлений горем.
— Не плач, — говорив далі Себастян, всіляко сам намагаючись стримати сльози. — Зі мною нічого не трапиться. Яка рація плакати.
— Я знаю, знаю, — гірко сказав батько, — та не можу стриматися. Це все моя провина, адже я дозволяв тобі робити це.
— Ні, ні, — заперечив Себастян, — ти тут ні при чому. А мама знає?
— Так, знає, Дженні та Джордж тільки що прийшли до мене й сказали. Я тільки-но дізнався...
І він знову заплакав.
— Ну, не треба так засмучуватися, — сказав Себастян; в цю хвилину в ньому пробудилося все найкраще, що було властиве його вдачі. — Все уладнається. Повертайся на роботу і не сумуй. Все уладнається.
— Чому в тебе око підбите? — запитав батько, дивлячись на нього почервонілими від сліз очима.
— А це в мене вийшла невеличка сутичка з хлопцем, який мене спіймав, — хоробро відповів юнак, намагаючись посміхатися. — Я думав, що зумію втекти.
— Дарма це ти зробив, Себастян, — сказав Герхардт. — Це може дуже пошкодити тобі. Коли будуть розбирати твою справу?
— Сказали, що вранці, — відповів Басс. — О дев’ятій годині.
Герхардт побув ще трохи з сином; вони поговорили про те, чи не можна родичам взяти Басса на поруки, про штраф і про грізну небезпеку ув’язнення, але так ні до чого й не прийшли. Нарешті Басс умовив батька піти, але прощання викликало новий вибух відчаю; Герхардта вивели з кімнати приголомшеного, пригніченого горем.