«Кепська справа, — все думаючи про батька, сказав сам собі Басс, коли його вели назад до камери. — І що ж це буде з мамою...»
— Ех, шкода, що я не збив того типа першим ударом, — сказав він. — І який же я дурень, що не втік.
Розділ VII
Герхардт був у відчаї; він не знав нікого, хто міг би йому допомогти між другою годиною ночі і дев’ятою ранку. Він зайшов додому порадитись з дружиною, а потім повернувся на свій пост. Що робити? Він пригадав тільки одну людину, яка могла б і, мабуть, погодилася б чим-небудь допомогти, — скляного фабриканта Хеммонда; але того в цей час не було в місті. А втім, Герхардт цього не знав.
Близько дев’ятої години він попрямував до суду сам, — вирішено було, що іншим членам родини не слід там бути. М-с Герхардт негайно про все дізнається: він зразу ж повернеться і все їй розповість.
У суді Себастянові довелося довго ждати, бо перед ним на лаві підсудних сиділо ще кілька чоловік. Нарешті його викликали і підштовхнули до бар’єра.
— Крав вугілля, ваше благородіє, і вчинив опір під час арешту, — пояснив поліцейський, який його заарештував.
Суддя уважно подивився на Себастяна; подряпане й побите обличчя хлопця справило на нього неприємне враження.
— Отже, молодий чоловіче, — почав він, — що ви можете сказати на свою користь? Звідки у вас такий синяк під оком?
Себастян подивився на суддю, але нічого не відповів.
— Це я затримав його, — сказав сищик. — Я застав його на платформі, яка належить нашій компанії. Він намагався вирватись, а коли я став його затримувати, він накинувся на мене. Ось цей чоловік — свідок, — додав він, показуючи на робітника, що допоміг йому затримати Себастяна.
— Це він вас ударив? — запитав суддя, помітивши, що в сищика набрякло підборіддя.
— Так, сер, — відповів сищик, задоволений тим, що помста буде звершена.
— З вашого дозволу, — сказав Герхардт, ступивши вперед, — це мій син. Його послали по вугілля. Він...
— Ми не заперечуємо, нехай збирають вугілля на коліях, — обірвав сищик. — Але він скидав вугілля з платформи своїм спільникам, їх там було чоловік шість.
— Хіба ви не можете заробити стільки, щоб не красти вугілля з платформи? — запитав суддя; але раніше ніж батько чи син встигнули відповісти, він додав: — Чим ви займаєтесь?
— Працюю на ремонті вагонів, — сказав Себастян.
— А ви? — звернувся суддя до Герхардта.
— Я нічний сторож на мебльовій фабриці Міллера.
— Хм, — процідив суддя, почуваючи, що Себастян тримається однаково уперто й задирливо. — Так от, з цього молодого чоловіка можна зняти обвинувачення в крадіжці вугілля, але він, як помітно, надто охоче вдається до кулаків. У Колумбусі і без того бійок більше, ніж досить. Десять доларів.
— З вашого дозволу... — почав Герхардт, але судовий пристав відштовхнув його.
— Я не бажаю більше нічого слухати, — сказав суддя. — Ото ще вперта людина. Хто там далі?
Герхардт пробрався до сина, присоромлений і все ж задоволений, що справа не скінчилася гірше. Гроші він, уже як-небудь дістане, думалося йому. Син співчутливо подивився на батька, коли той підійшов.
— Все гаразд, — спробував заспокоїти його Басс. — Тільки він не дав мені слова сказати.
— Добре, що він не присудив більше, — заклопотано промовив батько. — Тепер подбаємо про гроші.
Потім він пішов додому й розповів стурбованій дружині й дітям про вирок. М-с Герхардт зблідла, але все ж відчула полегшення: адже десять доларів як-небудь можна добути. Дженні слухала, трохи відкривши рота і дивлячись на батька великими очима. Вся ця історія була для неї жорстоким ударом. Бідний Басс! Він завжди був такий веселий і добродушний. Просто жах, що він потрапив до в’язниці.
Герхардт поспішив до чудового особняка Хеммонда, але фабриканта не було в місті. Тоді він подумав про адвоката на ім’я Дженкінс, з яким був трохи знайомий, і пішов до нього в контору, та не застав і його. Було ще кілька знайомих бакалійників і торговців вугіллям, але він заборгував їм. Пастор Вундт, можливо, дав би йому гроші, та Герхардту було б надто боляче признатися в тому, що трапилось, такій достойній людині. Він спробував звернутися до двох-трьох знайомих, але ті, здивовані його раптовим і дивним проханням, ввічливо відмовили. О четвертій годині він повернувся додому, стомлений і змучений.
— Не знаю, що й робити, — сказав він безнадійним тоном. — Просто сам ради собі не дам.
Дженні подумала про Брендера, але хоч становище було дуже важке, вона не наважилась піти просити в нього допомоги: вона надто добре пам’ятала батькову заборону й страшну образу, якої він завдав сенаторові. Її годинник був удруге закладений, а іншого способу дістати гроші вона не знала.