За хвилину до неї підійшла м-с Герхардт. Вона чула слова Басса й бачила, як Дженні вийшла з кімнати, але, пам’ятаючи сутички з чоловіком через сенатора, побоялася виявити свої почуття. У неї ніколи не виникало ані найменшої підозри про те, що сталося між дочкою й сенатором, і зараз їй просто хотілося висловити співчуття Дженні в годину загибелі її надій.
— Як це печально, правда? — сказала вона, щиро засмучена. — Треба ж було, щоб він помер саме тепер, коли хотів стільки зробити для тебе і для всіх нас.
Вона замовкла, чекаючи відповіді, але Дженні немов заніміла.
— Не журись, — говорила м-с Герхардт, — тут уже нічим не допоможеш. Він хотів багато що зробити, але тепер не треба думати про це. Все скінчене, і нічого не можна змінити, ти ж сама розумієш.
Вона знову замовкла, а Дженні лишалася все такою ж німою і нерухомою. Побачивши, що умовляння марні, м-с Герхардт вирішила, що Дженні хоче побути сама, і вийшла з кімнати.
А Дженні все стояла біля вікна, і тепер, коли справжнє значення цієї новини стало доходити до її свідомості, вона почала розуміти, яке безвихідне й непоправне її становище. Вона пішла в спальню, сіла на край ліжка і побачила в маленькому люстерку напроти бліде, спотворене від горя обличчя. Дженні розгублено дивилась — невже це вона? «Доведеться виїхати», подумала вона і з мужністю відчаю почала в думках підшукувати собі притулок.
Тимчасом надійшла година вечері, і заради пристойності вона приєдналася до інших; їй було нелегко поводитись, як завжди. Герхардт помітив, що вона пригнічена, але не підозрював усієї глибини відчаю, що приховувався за цим. А Басс був надто заклопотаний власними справами, щоб звертати увагу на кого б то не було.
У наступні дні Дженні обмірковувала своє тяжке становище і запитувала себе, що робити. Правда, гроші в неї є, але ні друзів, ні досвіду, ні притулку. Вона завжди жила з батьками. Іноді вона відчувала незрозумілий занепад духу, здавалося, що якісь невиразні і безіменні страхи переслідували її. Одного разу вранці вона відчула непереборне бажання розплакатися, і потім це почуття часто охоплювало її у найнезручніші хвилини. М-с Герхардт стала помічати це і одного разу вирішила розпитати дочку.
— Скажи, що з тобою? — ласкаво заговорила вона. — Ти повинна все розповісти своїй матері, Дженні.
Дженні, зовсім не уявляючи, як вона може розповісти правду, нарешті не витримала і, поступившись перед м’яким наполяганням матері, зробила фатальне признання. М-с Герхардт заціпеніла від горя й довго не могла вимовити жодного слова.
— Ох, це все моя провина, — зрештою сказала вона, охоплена каяттям. — Я повинна була зрозуміти. Але ми зробимо все, що зможемо.
Тут вона не витримала й розридалася.
Через короткий час вона знову взялася до прання, яке перервала, і, зігнувшись над коритом, все ще плакала. Сльози котилися по її щоках і капали в мильну піну. Зрідка вона витирала їх фартухом, але вони знову й знову заливали їй очі.
Після перших страшних хвилин прийшло гостре усвідомлення неминучого лиха. Що зробить Герхардт, коли взнає правду? Він не раз говорив, що коли яка-небудь з його дочок зробить так, як роблять інші, він вижене її на вулицю. «Ноги її не буде більше в моєму домі!» кричав він.
— Я так боюся батька, — часто говорила в цей час м-с Герхардт дочці. — Що ж він скаже...
— Може, мені краще виїхати, — пропонувала Дженні.
— Ні, — відповідала мати, — поки йому нічого не треба знати. Почекай трохи.
Але в глибині душі вона розуміла, що фатальний день однаково скоро настане.
Одного разу, коли тривожна невідомість стала для неї нестерпною, вона відіслала з дому Дженні й інших дітей, сподіваючись, що, поки вони повернуться, зуміє все розповісти чоловікові. Від самого ранку вона метушилась, з страхом чекаючи зручної хвилини, а після обіду дала чоловікові лягти спати, так і не почавши розмови. Удень вона не пішла на роботу, бо не могла піти, не виконавши свого болючого обов’язку. О четвертій годині Герхардт прокинувся, а вона все ще вагалася, хоч і добре розуміла, що Дженні незабаром повернеться і старанно підготована можливість буде втрачена. Можливо, вона так і не набралася б мужності сказати що-небудь, коли б Герхардт сам не заговорив про Дженні.
— Вона погано виглядає. Схоже, що з нею недобре.
— Ой, — почала м-с Герхардт, з великим напруженням перемагаючи страх і вирішивши неодмінно довести справу до кінця. — Із Дженні біда. Не знаю, що й робити. Вона...