І він вийшов з кімнати.
О-пів до шостої, коли м-с Герхардт, обливаючись слізьми, почала готувати вечерю, повернулася Дженні. Мати здригнулася, почувши стук дверей: вона знала, що зараз вибухне буря. Батько зустрів Дженні на порозі.
— Геть з очей моїх! — сказав він розлючено. — Щоб духу твого не було в моєму домі! Не попадайся мені більше на очі! Геть!
Дженні стояла перед ним бліда, тремтяча й мовчазна. Діти, що повернулися разом з нею, оточили її, здивовані й налякані. Вероніка й Марта, які ніжно любили сестру, заплакали.
— У чім справа? — запитав Джордж, зовсім приголомшений.
— Нехай забирається, — повторив Герхардт. — Я не бажаю терпіти її в своєму домі. Хоче бути шлюхою — її справа, але нехай забирається звідси. Збирай свої речі, — додав він, глянувши на дочку.
Дженні не промовила й слова, але діти заголосили ще дужче.
— Мовчати! — гримнув Герхардт. — Ідіть до кухні.
Він випроводив їх з кімнати і вийшов сам, навіть не оглянувшись.
Дженні тихо пройшла до себе в кімнатку. Вона зібрала свої убогі пожитки й стала із слізьми складати їх у кошик, який принесла мати. Дівочі дрібнички, яких у неї трохи назбиралося, вона не взяла з собою. Вони потрапили їй на очі, але вона подумала про молодших сестер — і залишила їх на тому ж місці. Марта й Вероніка хотіли допомогти їй скласти речі, але батько не пустив їх.
О шостій годині прийшов додому Басс і, заставши всю сполохану родину на кухні, запитав, у чому справа.
Герхардт похмуро подивився на нього й не відповів.
— У чому справа? — наполягав Басс. — Чого це ви тут сидите?
— Батько вигнав Дженні з дому, — із слізьми прошепотіла м-с Герхардт.
— За що? — запитав Басс, здивовано розкривши очі.
— Я тобі скажу, за що, — відгукнувся німецькою мовою Герхардт. — За те, що вона шлюха, от за що. Дійшла до того, що її загубила людина, яка на тридцять років старша від неї, яка їй у батьки годиться. Нехай тепер виплутується, як знає. І щоб вона зараз же забиралася звідси!
Басс озирнувся; діти широко розкрили очі. Всі, навіть найменші, відчували, що трапилось щось жахливе. Але тільки Басс зрозумів, у чому справа.
— Чого ти гониш її проти ночі? — запитав він. — Зараз не час дівчині бути на вулиці. Хіба не можна почекати до ранку?
— Ні, — сказав Герхардт.
— Даремно це, — закинула мати.
— Нехай іде собі зараз же, — сказав Герхардт, — і щоб я більше про це не чув.
— Куди ж вона піде? — наполягав Басс.
— Не знаю, — безпорадно сказала м-с Герхардт.
Басс ще раз оглянув усіх, але жодного слова не сказав; трохи пізніше мати використала хвилину, коли Герхардт відвернувся, й кивнула йому, показуючи на двері.
«Іди в кімнати!» означав її жест.
Басс вийшов, а тоді і м-с Герхардт наважилась відкласти роботу й піти слідом за сином. Діти посиділи ще трохи в кухні, а потім одно за одним і вони зникли, лишивши батька на самоті. Коли, на його думку, минуло досить часу, він також підвівся.
Тимчасом мати квапливо давала Дженні потрібні поради.
Дженні треба оселитися десь у скромних мебльованих кімнатах і повідомити матері свою адресу. Басс одразу не вийде разом з нею, але нехай вона відійде трохи далі й почекає його на вулиці, — він проведе її. Коли батько буде на роботі, мати відвідає її, або ж нехай Дженні прийде додому. Все інше можна відкласти до наступної зустрічі.
Не встигли вони домовитись, як до кімнати ввійшов Герхардт.
— Піде вона чи ні? — різко запитав він.
— Зараз, — відповіла м-с Герхардт, і в голосі її вперше і єдиний раз пролунав виклик.
— Чого поспішати? — сказав Басс.
Але батько так грізно нахмурився, що він не наважувався більше заперечувати.
Увійшла Дженні в своїй єдиній гарній сукні, з кошиком у руках. Очі її дивились злякано, бо вона розуміла, що її жде суворий іспит.
Але вона стала дорослою жінкою. Вона знайшла силу в коханні, підпору — в терпінні і пізнала велику насолоду жертви. Мовчки вона поцілувала матір, сльози котилися по її щоках. Потім вона повернулася й пішла назустріч новому життю, і двері зачинилися за нею.
Розділ X
У світі, куди в такий важкий для неї час викинута була Дженні, доброчесність завжди, з давноминулих часів, марно відстоювала своє право на існування, бо доброчесність — це здібність бажати людям добра й робити їм добро. Доброчесність — це великодушність, що з радістю готова служити всім і кожному, але суспільство не дуже дорожить цією якістю. Оцініть себе дешево — вас зневажатимуть, топтатимуть вас ногами. Цініть себе високо, хоч і не по заслугах — і вас поважатимуть. Суспільство в цілому на диво погано розбирається в людях. Єдиний його критерій — «що скажуть інші». Єдине його мірило — почуття самозбереження. Чи зберіг такий-то своє багатство? Чи зберегла така-то свою чистоту? Як видно, лише поодинокі люди спроможні іноді висловити власні думки.