Дженні й не намагалася високо цінити себе. У неї був вроджений нахил до самопожертви. Зовсім не легко було б прищепити їй той життєвий егоїзм, який допомагає уберегтися від зла.
У хвилини найвищого напруження найбільш помітно росте людина. Вона відчуває могутній приплив сил і здібностей. Ми ще тремтимо, ще боїмося зробити невправний крок, але ми ростемо. Вибухи натхнення керують нами. Природа нічого не відкидає. Якщо середовище чи суспільство відвертаються від нас, ми все ж залишаємось у співдружбі зі всім сущим. Природа великодушна. Вітер і зірки — твої друзі. Будь тільки добрий і чулий — і ти збагнеш цю велику істину; можливо, вона дійде до тебе не в усталених формулах, але у відчутті радості й спокою, який, кінець кінцем, і становить суть пізнання. У спокої знаходиш мудрість.
Ледве Дженні відійшла від дверей, її наздогнав Басс.
— Дай-но мені кошик, — сказав він і, побачивши, що вона від хвилювання не може вимовити ані слова, додав: — Я, либонь, знаю, де знайти тобі кімнату.
Він повів її у південну частину міста, де їх ніхто не знав, до однієї старухи, яка нещодавно купила в розстрочку годинник у тій крамниці, де Басс тепер працював. Він знав, що їй потрібні гроші, і тому вона хоче здати кімнату.
— Ваша кімната ще вільна? — запитав він цю жінку.
— Так, — відповіла вона, розглядаючи Дженні.
— Може, ви здасте її моїй сестрі? Ми переїжджаємо до іншого міста, а вона поки що не може їхати.
Старуха погодилась, і незабаром Дженні знайшла тимчасовий притулок.
— Ти не засмучуйся, — сказав Басс, який щиро вболівав за сестрою. — Все владнається. І мама сказала, щоб ти не засмучувалась. Приходь завтра додому, коли батько піде на роботу.
Дженні обіцяла прийти; Басс сказав їй ще кілька втішних слів, домовився із старою, що Дженні харчуватиметься в неї, і попрощався.
— Ну от, все гаразд, — сказав він уже на дверях. — Все буде добре. Не засмучуйся. Мені час іти, а вранці я забіжу до тебе.
Він пішов, і неприємні думки не дуже непокоїли його: адже він вважав, що сестра й справді винна. Це було видно з того, як він розпитував її по дорозі, хоч і бачив, що вона сумна й розгублена.
— І чого ти на це пішла? — запитував він. — Ти хоч раз подумала, що робиш?
— Будь ласка, не розпитуй мене зараз, — сказала Дженні і тим самим поклала край його настирливим допитам.
Їй нічим було виправдовуватися й ні на що скаржитись. Якщо хто вже й винен, то тільки вона. Лихо, яке спіткало Басса і яке він накликав на родину, як і самопожертва Дженні, все було забуто.
Лишившись сама в новому, чужому місці, Дженні дала волю своєму горю. Пережите нею зворушення, сором, що її вигнали з рідного дому, були вище її сил, і вона заридала. Правда, від природи вона була терплячою і не любила скаржитись, але раптовий крах усіх надій зломив її. Що ж це за сила, яка може вихорем налетіти на людину й розтрощити її? Чому так раптово вдирається смерть і розбиває вщент усе, що здавалося найсвітлішим і радісним у житті?
Думаючи про минуле, вона згадувала всі подробиці свого довгого знайомства з Брендером і, хоч яке велике було в неї горе, не почувала до нього нічого, крім любові і ніжності. Зрештою, він свідомо не хотів заподіяти їй зло. Він і справді був добрий і великодушний. Це була в повній мірі добра людина, і, думаючи насамперед про нього, а не про себе, вона щиро оплакувала його передчасну смерть.
У таких невтішних роздумах минула ніч, а вранці, йдучи на роботу, забіг Басс і сказав, що мати ввечері жде Дженні. Батька не буде вдома, і вони зможуть про все поговорити. Дженні провела довгий важкий день, але надвечір настрій у неї покращав, і, коли було чверть до восьмої, вона пішла до своїх.
Дома її ждали не дуже радісні вісті. Герхардт все ще охоплений нестямним гнівом. Він вирішив найближчої ж суботи відмовитись від роботи і поїхати до Йангстауна. Тепер у будь-якому місті буде краще, ніж у Колумбусі, тут він ніколи більше не зможе дивитися людям у вічі. З Колумбусом у нього тепер пов’язані нестерпні спогади. Він поїде звідси і, якщо знайде роботу, випише до себе родину, — а це означає, що треба буде попрощатись із власним будиночком, йому однаково не сплатити по закладній, — на це нічого сподіватись.
Через тиждень Герхардт поїхав, Дженні повернулась додому, і на деякий час їхнє життя знову пішло своїм плином, але, звичайно, ненадовго.