Басс розумів це. Лихо, що спіткало Дженні, і можливі його наслідки дуже пригнічували його. У Колумбусі залишатись неможливо. До Йангстауна переїжджати не варто. Вже коли їм усім треба кудись їхати, то краще до якогось великого міста. Розмірковуючи над становищем, що утворилося, Басс подумав, що варто було б пошукати щастя в Клівленді, де, як він чув, промисловість бурхливо розвивається. Якщо йому там пощастить, інші зможуть переїхати до нього. І якщо батько працюватиме, як і раніше, в Йангстауні, а вся родина переїде до Клівленда, то Дженні не опиниться на вулиці.
Басс не одразу прийшов до цього висновку, але, нарешті, розповів про свій намір.
— Хочу поїхати до Клівленда, — сказав він якось увечері матері, коли вона подавала вечерю.
— Чого? — запитала вона, розгублено позираючи на сина. Вона боялась, що Басс може покинути її.
— Думаю, що знайду там роботу, — відповів він. — Нічого нам залишатись у цьому осоружному містечку.
— Не лайся, — з докором сказала мати.
— Залиш-бо! — відмахнувся він. — Тут будь-хто почне лаятись. Нам тут завжди не щастило. Я поїду, і якщо знайду роботу, ви всі переберетесь до мене. Нам буде краще в такому місці, де нас ніхто не знає. А тут нам добра не сподіватись.
М-с Герхардт слухала, і в неї у серці народилася надія, що їм, нарешті, стане хоч трохи легше жити. Коли б тільки Басс зробив отак, як говорить. От і справді поїхав би і знайшов роботу, і допоміг би їй, як повинен допомагати матері здоровий і розумний син! Як було б добре! Їх підхопив стрімливий потік і несе до безодні. Невже ніщо не врятує їх?..
— А ти думаєш, що знайдеш роботу? — жваво запитала вона.
— Повинен знайти, — відповів Басс. — Ще не було такого випадку, щоб я домагався роботи й не одержав її. Деякі хлопці вже поїхали до Клівленда й чудово влаштувались. Міллери, наприклад.
Він засунув руки в кишені і подивився у вікно.
— Як ти думаєш, проживете ви тут, поки я там не влаштуюсь? — спитав він.
— Думаю, що проживемо, — відповіла мати. — Батько зараз працює, і в нас є трохи грошей, які... які...
Вона не наважувалась назвати джерела, соромлячись становища, в якому вони опинились.
— Так, зрозуміло, — похмуро сказав Басс.
— До осені нам нічого не треба платити, а тоді однаково доведеться все залишити, — додала м-с Герхардт.
Вона говорила про закладну на будинок: строк чергового внеску буде у вересні, й заплатити вони, безперечно, не зможуть.
— Якщо нам до того часу пощастить переїхати в інше місто, я думаю, що ми якось проживемо.
— Так я й зроблю, — рішуче сказав Басс. — Поїду.
І от наприкінці місяця він відмовився від посади й наступного ж дня виїхав до Клівленда.
Розділ XI
Дальші події в житті Дженні належать до тих, які наша сучасна мораль найсуворіше засуджує.
Деякі закони матері-природи, великої й мудрої будівничої сили, що творить свою справу в пітьмі й тиші, деяким дрібним особам, які також створені нею, видаються надто низькими. Ми огидливо одвертаємось від усього, що пов’язане із зародженням життя, наче одверто цікавитись цим недостойно людини.
Цікаво, що таке почуття виникло в світі, саме існування якого полягає в тому, щоб без кінця-краю, знову й знову народжувати нове життя, — у світі, де вітер, вода, земля й сонячне світло — все служить народженню плоті — народженню людини. Але, незважаючи на те, що не тільки людина, а й уся земля керується інстинктом продовження роду і хоч усе земне з’являється на світ одним і тим самим шляхом, чомусь існує безглузде прагнення заплющувати перед усім цим очі й одвертатися, начебто в самій природі є щось нечисте. «Зачаті у пороці і народжені в гріху» — таке протиприродне тлумачення дає ханжа законам природи, і суспільство мовчки схвалює цей справді дивовижний висновок.
Безперечно, такий погляд на речі в самій основі своїй невірний. До повсякденної уяви людини мусило б міцніше увійти те, чому вчить філософія, висновки, до яких доходить біологія: у природі немає якихось низьких процесів, немає протиприродного стану. Випадкове ухилення від устоїв і звичаїв даного суспільства зовсім не обов’язково буває гріхом. Жодного нещасного створіння, яке порушило в силу якогось випадку встановлений людьми порядок, не можна обвинувачувати у тій безмірній низькості, яку невблаганно нав’язують йому погляди світу.
Дженні довелося тепер наочно переконатись, як своєрідно витлумачується те чудо природи, яке, коли б не трапилася смерть Брендера, вважалося б священним і шанувалось би, як одне з вищих проявів життя. Хоч вона й не могла збагнути, чим відрізняється цей такий природний життєвий процес від усіх інших, проте люди, що оточували її, примушували її відчути, що їй судилося падіння, а стан її — гріх і породжений гріхом. Все це мало не вбило любов, увагу та піклування, яких пізніше люди зажадають від неї по відношенню до її дитини. Ця любов, що дозрівала й була така природна й потрібна, самій їй здавалась мало не злом. Дженні не повели на ешафот, не закинули до в’язниці, як карали таких, як вона, декілька століть тому, але забобони й байдужість тих, що оточували її, заважали їм бачити у її становищі щось інше, крім підлого і зловмисного порушення законів суспільства, а це каралося загальним презирством. Їй залишалося тільки уникати косих поглядів і мовчки переживати велику зміну, що відбувалася в ній. Як не дивно, вона не відчувала зайвих докорів совісті, безплідного жалю. Серце її було чисте, на душі легко й спокійно. Правда, горе її не забулося, але воно втратило колишню гостроту — лишилася тільки тьмяна невпевненість і здивування, від яких іноді очі Дженні заливало слізьми.