У цей час їхня родина могла служити достойним прикладом скромної й чесної працьовитості. М-с Герхардт, що працювала, як служниця, й не одержувала ані найменшої нагороди — ні одягу, ні розваг, ні чогось іншого, — кожного ранку прокидалася удосвіта, коли всі ще спали, запалювала вогонь і починала готувати сніданок. У тонких зношених пантофлях, в які доводилося підкладати газетний папір (інакше-бо вони спадали з ніг), вона нечутно ходила по кімнаті і часто, з безмежною ніжністю поглядаючи на Дженні, Басса і Джорджа, які міцно спали, від усього серця бажала, щоб їм не доводилось вставати так рано й працювати так важко. Часом, раніше ніж розбудити свою улюбленицю Дженні, мати вдивлялася в її стомлене, бліде обличчя, таке спокійне уві сні, й гірко журилась, що доля так жорстоко скривдила її. Потім ласкаво торкалася плеча сонної й пошепки вимовляла її ім’я, поки Дженні не прокидалась.
Коли діти вставали, сніданок був уже готовий. Коли вони ввечері поверталися додому, їх ждала вечеря. М-с Герхардт нікого з дітей не обминала увагою і піклуванням. З маленької внучки вона не спускала очей. Вона запевняла, що їй самій не потрібні ні сукні, ні черевики, — адже хтось із дітей завжди може піти й виконати будь-яке її доручення.
З усіх дітей одна Дженні цілком розуміла матір і, ніжно кохаючи її, з усіх сил намагалася їй допомогти.
— Мамусю, дай я це зроблю.
— Покинь, мамусю, я сама про це подбаю.
— Посидь, відпочинь, мамусю.
У цих простих словах відбивалася безмежна любов, що пов’язувала Дженні з матір’ю. Вони завжди чудово розуміли одна одну, й чим далі, тим повніше й глибше ставало це взаєморозуміння. Дженні було невимовно важко думати, що мати, наче невільниця, не може вийти за поріг. Цілий день за своєю роботою вона думала про убогий будиночок, де та клопочеться й працює. Як би хотілося Дженні дати їй відпочинок і скромний затишок, якого вона завжди так жадала!
Розділ XIV
За той час, доки Дженні служила у Брейсбріджів, світогляд її набагато поширшав. Цей чудовий дім виявився для неї школою, де вона не тільки вчилася одягатись і тримати себе, але й здобувала науку життєвої мудрості. М-с Брейсбрідж і її чоловік були надсучасні люди, втілення самовпевненості, бездоганного смаку в галузі умеблювання, вміння одягатися за останньою модою, приймати гостей і триматися у товаристві за всіма правилами хорошого тону. Увесь час, без жодного приводу, якщо не рахувати власної примхи, м-с Брейсбрідж у коротких афоризмах викладала свою філософію.
— Життя — це боротьба, люба моя. Якщо хочеш щось здобути, треба за це боротися.
— Я вважаю, що вкрай безглуздо не використати будь-якого засобу, що може тобі допомогти стати тим, чим ти хочеш стати. (Це сказала, підмальовуючи губи).
— Майже всі люди дурні від народження. Вони живуть, як того заслуговують, і ні на що краще не придатні. Зневажаю брак смаку — це найтяжчий злочин.
Більшість цих велемудрих настанов призначені були не для Дженні. Але, випадково почувши їх, вона не могла не замислитись над ними. Неначе насіння, що впало на плодючий ґрунт, вони пустили паростки. У неї почало складатись деяке уявлення про щаблі життя суспільства, про владу. Можливо, високе становище й не для неї, але ж воно є в світі, і, коли доля всміхається людині, можна піднятися щаблем вище. Дженні працювала і все думала, як їй досягнути кращої долі. Хто захоче одружитися з нею, знаючи її минуле? Як вона пояснить існування дитини?
Дитина, її дитина — найголовніше, найзахоплююче, невичерпне джерело радості й страху. Чи зможе ж вона хоч колись зробити свою дочку щасливою!
Перша зима проминула досить гладенько. Завдяки найсуворішій економії діти були одягнуті й ходили до школи, за квартиру й меблі удавалося платити своєчасно. Тільки один раз мирна течія їхнього життя опинилася під загрозою — коли батько написав, що приїде на різдво додому. Фабрика мала на цей короткий час закритися. І, природно, Герхардту не терпілося подивитися, як живе його родина в Клівленді.
М-с Герхардт від душі рада була б чоловікові, коли б не боялася, що він учинить бешкет. Дженні говорила про це з матір’ю, та в свою чергу обговорила все з Бассом, і він порадив не боятися.
— Не турбуйся, — сказав він. — Батько нічого не зможе зробити. А якщо він що-небудь скаже, я сам з ним поговорю.