Однак у її енергійного поклонника були свої міркування щодо цього. Пішовши від Дженні, він все точно обдумав. Він вирішив діяти негайно. Дженні може розповісти все рідним або м-с Брейсбрідж, може виїхати з Клівленда. Він хоче знати докладніше, в яких умовах вона живе, а для цього є єдиний засіб — поговорити з нею. Він повинен переконати її переїхати до нього. Вона напевно погодиться. Вона призналась, що він їй подобається. Притаманна їй м’якість, покірливість, що зразу привабила його, начебто обіцяла легку перемогу: варто тільки побажати — і він без особливих труднощів завоює її. І він вирішив спробувати, бо його й справді дуже вабило до неї.
О-пів до шостої він повернувся до Брейсбріджів, щоб подивитися, чи не пішла Дженні. О шостій йому пощастило непомітно сказати їй:
— Я проведу тебе додому. Почекай мене на нашому розі, гаразд?
— Так, — відповіла вона, відчуваючи, що не може не послухатись.
Потім вона сказала собі, що повинна поговорити з ним, твердо заявити про своє рішення не зустрічатися з ним більше, — то чому б не скористатися з цієї нагоди для розмови.
О-пів до сьомої він під якимсь приводом вийшов з дому — згадав, що в нього ділове побачення, — і на початку восьмої ждав Дженні в закритому екіпажі біля умовленого місця. Він був спокійний, цілком переконаний, що матиме успіх, але під зовнішньою певністю й урівноваженістю приховувалось незвичайне збудження, ніби і він вдихував якийсь чудесний аромат, ніжний, солодкий та чарівний.
На початку дев’ятої він побачив Дженні. Блідого світла газового ліхтаря було досить для того, щоб Кейн міг пізнати її. Хвиля ніжності здійнялася в ньому — така чарівна була дівчина. Коли вона наблизилась, він вийшов з екіпажа й зупинився перед нею.
— Ходімо, — сказав він. — Сідай у карету. Я відвезу тебе додому.
— Ні, — відповіла вона, — я не можу.
— Ходім. Я відвезу тебе. Так нам буде зручніше поговорити.
І знову — це відчуття його влади, сили, якій не можна було протистояти. Вона підкорилася, відчуваючи, що не повинна була цього робити! Кейн крикнув кучеру:
— Поки що вези, куди хочеш!
Дженні сіла поруч нього, і він одразу сказав:
— От що, Дженні, ти мені потрібна. Розкажи мені, про себе.
— Мені треба поговорити з вами, — відповіла вона, намагаючись триматись так, як надумала.
— Про що? — запитав він, намагаючись у пітьмі розглядіти вираз її обличчя.
— Так далі не можна, — схвильовано пробурмотіла вона. — Я так не можу. Ви нічого не знаєте. Мені не слід було робити так, як уранці. Я більше не повинна з вами зустрічатися. Справді, не повинна.
— Те, що ти зробила вранці, зробила не ти, — дотепно промовив він, підхопивши її слова. — Це зробив, я. А відносно того, що ти не хочеш зі мною зустрічатися... то я хочу зустрічатися з тобою. — Він взяв її за руку. — Ти мене ще не знаєш, але я люблю тебе. Я від тебе просто божеволію. Ти створена для мене. Тепер слухай. Ти повинна бути моєю. Підеш до мене?
— Ні, ні, ні! — болісно вигукнула вона. — Я не можу, містер Кейн. Будь ласка, вислухайте мене. Це неможливо. Ви не знаєте. Ах, ви не знаєте. Я не можу зробити, як ви хочете. Я не хочу. І не могла б, коли б навіть захотіла. Ви не знаєте, в чому річ. Але я не хочу робити погано. Я не повинна. Не можу. Не хочу. Ні, ні, ні! Пустіть мене додому!
Він вислухав це відчайдушне благання не без співчуття, йому стало навіть трохи шкода Дженні.
— Чому не можеш, що це означає? — спитав він з цікавістю.
— Я не можу вам сказати, — відповіла вона. — Будь ласка, не питайте. Вам не треба цього знати. Але я не повинна більше зустрічатися з вами. Це ні до чого доброго не доведе.
— Адже я тобі подобаюсь.
— Так, так. Я нічого не можу з цим поробити. Але ви повинні залишити мене. Будь ласка!
З поважністю судді Лестер у думках ще раз зважив свою пропозицію. Він знав, що подобається цій дівчині, — власне, вона кохає його, хоч яке коротке їхнє знайомство. І його вабить до неї — може бути, не так уже непереборно, але все ж з незвичайною силою. Що заважає поступитися, тим більше, якщо їй цього хочеться? В ньому заговорила цікавість.