Другий син, Лестер, був улюбленцем батька. Аж ніяк не блискучий фінансист, яким був Роберт, він проте краще розумів потайні пружини, що керують світом. Він був м’якший, людяніший, доброзичливо до всього ставився. І, як не дивно, старий Арчібалд вірив йому і захоплювався ним. Він охочіше звертався до Роберта, коли перед ним виникало якесь заплутане фінансове питання, але Лестера він більше любив як сина.
З дочок старшою була Емі, вродлива тридцятилітня жінка, у якої вже підростав синочок; двадцятивосьмилітня Імоджін також була вже одружена, але дітей поки що не мала; наймолодша, двадцятип’ятилітня Луїза, ще не вийшла заміж; це була найкрасивіша з сестер, але проте й найхолодініша та нетерпиміша. Вона найбільше за всіх прагнула блиску й пошани, найбільше дбала про родинний престиж і мріяла, щоб Кейни затьмарили всіх, що оточували їх. Вона дуже пишалася високим становищем родини в суспільстві й трималася так велично й зарозуміло, що це часом потішало, а іноді й дратувало Лестера. Він любив її, — мабуть, навіть більше від інших сестер, — але вважав, що вона без будь-якої втрати для гідності родини могла б пишатися менше.
Їхня мати, шістдесятирічна м-с Кейн, була скромна й достойна жінка; проживши перші роки заміжжя порівняно бідно, вона й тепер не дуже прагнула до світського життя. Але, люблячи дітей і чоловіка, вона наївно пишалася з їхнього становища й успіхів. Їй самій вистачало й відблиску їхньої слави. Це була добра жінка, хороша дружина й мати.
Лестер приїхав у Цинциннаті надвечір і зараз же пішов додому. Старий слуга-ірландець відчинив йому двері.
— О, містер Лестер! — зрадів він. — От і добре, що ви повернулись. Дозвольте ваше пальто. Так, так, у нас була чудова погода. Атож, атож, вдома всі здорові. Аякже, ваша сестриця місіс Емі з синком були тут, тільки що пішли. Ваша матуся нагорі, у себе в кімнаті. Еге ж, еге ж.
Лестер весело посміхнувся йому й піднявся до матері. У білій з золотом кімнаті, що виходила в сад, вікнами на південь і захід, він застав м-с Кейн, благообразну жінку з добрим, трохи стомленим обличчям і гладко зачісаним сивим волоссям. Коли відчинилися двері, вона підвела голову, відклала книгу і встала назустріч синові.
— Здрастуй, мамо, — сказав він, обнімаючи й цілуючи її. — Як твоє здоров’я?
— Все без змін, Лестер. Як тобі їздилось?
— Чудово. Знову провів кілька днів у Брейсбріджів. Мені довелося заїхати у Клівленд, щоб побачитися з Парсонами. Всі питали про тебе.
— Як поживає Мінні?
— Все так само. Мені здається, що вона анітрохи не змінилася. І, як завжди, з захопленням приймає гостей.
— Дуже розумна дівчина, — зауважила мати, пригадуючи м-с Брейсбрідж ще юною, коли та жила в Цинциннаті. — Вона мені завжди подобалась. Така розсудлива.
— Цього в неї й зараз не відбереш, — багатозначно сказав Лестер.
М-с Кейн посміхнулася і почала розповідати йому про різні домашні події. Чоловік Імоджін поїхав у якійсь справі до Сент-Луїса. Дружина Роберта хвора — застудилася. Помер старий Цвінгль, фабричний сторож, що прослужив у м-ра Кейна сорок років. М-р Кейн буде на його похоронах. Лестер слухав шанобливо, хоч трохи й неуважно.
Спустившись униз, він зустрів Луїзу. Вона була шикарна — кращого слова не підшукаєш. Вишита стеклярусом чорна шовкова сукня облягала її струнку постать, рубінова брошка дуже личила до її смуглявої шкіри й чорного волосся. Погляд її чорних очей проймав наскрізь.
— А, це ти, Лестер! — вигукнула вона. — Коли повернувся? Обережніше з поцілунками, я їду в гості і вже напудрилася. Ой, ти, ведмідь!
Лестер міцно обійняв її й дзвінко поцілував. Вона з силою відштовхнула його.
— Я змахнув не так-то й багато пудри, — сказав він. — А ти візьми пуховку і додай! — і він пішов до своєї кімнати, щоб переодягнутися до обіду.