Розділ XXI
Лист цей прийшов після тижневої мовчанки, коли Дженні вже встигла багато передумати, й глибоко схвилював її. Що їй робити? Як повестися? Як же вона ставиться до цієї людини? Чи є в неї бажання відповідати на лист? А коли відповідати, то що? До цього часу всі її вчинки, навіть коли вона в Колумбусі пожертвувала собою заради Басса, начебто не стосувались нікого, крім її самої. Тепер треба було думати й про інших: про рідних і найперше про дитину. Маленькій Весті минуло вже півтора року; це була славна дівчинка, білява, з великими блакитними очима, яка обіцяла бути схожою на матір; до того ж вона була жвава й кмітлива. М-с Герхардт любила її від усього серця. Сам Герхардт відтавав дуже повільно і навіть зараз не виявляв особливого інтересу до внучки, але все ж був добрий до неї. І, помічаючи цю зміну в батькові, Дженні від усієї душі хотіла поводитись так, щоб ніколи більше не робити йому прикростей. Якщо вона зробить якийсь нерозсудливий крок, це буде не тільки ганебною невдячністю щодо батька, але й пошкодить у майбутньому її дочці. Їй самій не пощастило в житті, думала Дженні, але життя Вести — інша справа, і не можна робити нічого такого, щоб могло б зіпсувати його. Може б, слід написати Лестеру і все йому пояснити. Вона сказала йому, що не хоче робити щось погане. Припустимо, вона признається йому, що має дитину, і попросить дати їй спокій. Чи послухає він? Навряд. Та й чи хоче вона, щоб він піймав її на слові?
Необхідність признатись у цьому була для Дженні дуже тяжка. От чому вона вагалася, почала було писати листа, в якому намагалася все пояснити, і порвала його. А втім втрутилася сама доля: раптово повернувся додому батько, що серйозно потерпів під час нещасного випадку на фабриці у Йангстауні.
Лист від Герхардта прийшов у середу, на початку серпня. Але це ще був звичайний лист, написаний німецькою мовою, з батьківськими розпитами й порадами і з додатком щотижневих п’яти доларів; у конверті було кілька рядків, написаних незнайомим почерком, — повідомлення, що напередодні трапилось нещастя: на фабриці перевернувся ківш з розтопленим склом, і в Герхардта серйозно обпечені обидві руки. В кінці в записці повідомлялось, що наступного ранку він буде вдома.
— Ну, що ти скажеш! — вигукнув приголомшений Уїльям.
— Бідний тато! — очі Вероніки наповнилися слізьми.
М-с Герхардт сіла на стілець, стиснуті руки її впали на коліна, застиглими очима втупилася в підлогу. «Що ж тепер робити?» у відчаї повторювала вона. Їй страшно було навіть подумати про те, що буде з ними, якщо Герхардт назавжди залишиться калікою.
Басс повертався додому о-пів до сьомої, Дженні — о восьмій. Басс вислухав новину, широко розкривши очі.
— Це дуже погано! — вигукнув він. — А в листі не сказано, чи опіки тяжкі?
— Не сказано, — відповіла м-с Герхардт.
— Ну, по-моєму, не варто вже дуже засмучуватись, — сказав Басс. — Від цього користі не буде. Як-небудь викрутимось. Я б на твоєму місці не сумував так.
Сам він і справді не дуже сумував — не така в нього була вдача. Життя давалося йому легко. Він не здатний був замислюватись над значенням подій і передбачати їх наслідки.
— Знаю, — сказала м-с Герхардт, намагаючись опанувати себе. — Але я нічого не можу зробити. Подумати тільки, не встигло наше життя налагодитися, — і от нове горе. Немов прокляття якесь на нас лежить. Нам так не щастить!
Коли прийшла Дженні, мати одразу відчула, що це її єдина підпора.
— Що трапилося, мамусю? — ще на дверях запитала Дженні, побачивши обличчя матері. — Чого ти плакала?
М-с Герхардт глянула на неї й відвернулася.
— Тато попік собі руки, — повільно сказав Басс. — Він завтра приїжджає.
Дженні обернулася і з жахом подивилася на нього.
— Попік собі руки!
— Так, — сказав Басс.
— Як же це трапилось?
— Перевернувся ківш із склом.
Дженні глянула на матір, і очі її заволокло слізьми. Вона кинулася до м-с Герхардт і обняла її.
— Не плач, мамусю, — сказала вона, сама ледве стримуючись. — Не треба сумувати. Я знаю, як тобі важко, але все обійдеться. Не плач!
У цей час губи в неї затремтіли, і вона не скоро набралася сил, щоб глянути в обличчя новому горю. І от, попри її волю, в неї раптом з’явилася вкрадлива й невідступна думка. Лестер! Адже він пропонував їй свою допомогу. Він сказав, що кохає її. Чомусь у цю хвилину він так виразно пригадався їй — і його увага, і готовність допомогти, і співчуття... Так само поводився і Брендер, коли Басс потрапив до в’язниці. Може, їй судилося ще раз принести себе в жертву? Та й хіба не все одно? Адже її життя і без того не вдалося. Так думала вона, дивлячись на матір, яка мовчки сиділа, приголомшена, збожеволіла від горя. «Чому їй доводиться стільки страждати, — думала Дженні. — Невже на її долю так і не випаде хоч трохи щастя!»