— Ну, Дженні, я хочу, щоб ти розповіла мені все про родину. Я дещо зрозумів ще минулого разу, а тепер хочу як слід у всьому розібратися. Ти кажеш, твій батько склодув. Тепер йому доведеться залишити свій фах, це зрозуміло.
— Так, — сказала Дженні.
— Скільки в родині дітей, крім тебе?
— П’ятеро.
— Ти найстарша?
— Ні, старший Себастян. Йому двадцять два роки.
— Що він робить?
— Він продавець у тютюновій крамниці.
— Не знаєш, скільки він заробляє?
— Здається, дванадцять доларів, — подумавши, відповіла Дженні.
— А інші діти?
— Марта й Вероніка не працюють, вони ще надто малі. Джордж працює хлопчаком у крамниці Уїлсона. Він одержує три з половиною долари.
— А ти скільки одержуєш?
— Я — чотири.
Лестер помовчав, підраховуючи про себе, скільки ж у них припадає на життя.
— Скільки ви платите за квартиру? — запитав він.
— Дванадцять доларів.
— Мати, мабуть, уже не молода?
— Їй скоро п’ятдесят.
Він замислено крутив виделку.
— Сказати по правді, Дженні, я приблизно так собі це й уявляв, — промовив він нарешті. — Я багато думав про тебе. Тепер мені все зрозуміло. У тебе є тільки один вихід, і він не такий уже поганий, якщо тільки ти звіришся на мене.
Він помовчав, чекаючи запитання, але Дженні ні про що не питала. Вона була заглиблена в свої клопоти.
— Ти не хочеш знати, який вихід? — запитав він.
— Хочу, — машинально відповіла вона.
— Це я, — сказав Лестер. — Ти повинна дозволити мені допомогти вам. Я хотів зробити це минулого разу. Але тепер ти повинна прийняти мою допомогу, чуєш?
— Я думала, що до цього не дійде, — просто сказала Дженні.
— Я знаю, що ти думала, — заперечив він. — Забудь про це. Я подбаю про твою родину. І зроблю це зараз же, не відкладаючи...
Він витягнув гаманець і дістав кілька десяти й двадцятидоларових папірців — всього двісті п’ятдесят доларів.
— Візьми, — сказав він. — Це тільки початок. Я стежитиму за тим, щоб і надалі твоя родина була забезпечена. Дай-но руку.
— Ні, ні! — вигукнула Дженні. — Не треба так багато. Не давайте мені стільки.
— Не сперечайся, — сказав Лестер. — Ану, давай руку.
Скоряючись під його поглядом, Дженні простягла руку, він вклав у неї гроші і злегенька стиснув її пальці.
— Тримай, дитинко. Я кохаю тебе, моя радість. Я не хочу, щоб ти бідувала, і твої рідні також.
Дженні прикусила губу і з німою подякою подивилась на нього.
— Не знаю, як вам дякувати, — нарешті сказала вона.
— І не треба, — відповів Лестер. — Повір, що це я повинен подякувати тобі.
Він замовк і подивився на неї, зачарований її вродою. Вона не підводила очей, чекаючи, що ж буде далі.
— Чому б тобі не покинути роботу? — запитав Лестер. — Ти була б цілий день вільна.
— Я не можу, — відповіла вона. — Тато не дозволить. Він же знає, що я повинна заробляти.
— Це, мабуть, правда, — сказав Лестер. — Та який толк у твоїй роботі? Господи! Чотири долари на тиждень! Я з радістю давав би тобі в п’ятдесят разів більше, коли б знав, що ти зумієш використати ці гроші.
Він неуважно тарабанив пальцями по столу.
— Не можу, — сказала Дженні. — Я й з цими грошима не знаю, як бути. Мої догадаються. Доведеться все розповісти мамі.
З того, як вона це сказала, Лестер зробив висновок, що мати й дочка дуже близькі, якщо Дженні може признатись у цьому матері. Він зовсім не був черствою людиною, і це зворушило його. Але він аж ніяк не збирався відмовитися від своїх намірів.
— Оскільки я розумію, є тільки один вихід, — м’яко вів далі він. — Тобі не личить бути покоївкою. Це не гідне тебе. Я проти цього. Покинь усе й поїдемо зі мною до Нью-Йорка; я подбаю про тебе. Я люблю тебе й хочу, щоб ти була моєю. І тобі не доведеться надалі турбуватися про рідних. Ти зможеш купити їм гарненький будиночок і обставити його на свій смак. Хіба тобі цього не хочеться?
Він замовк, і Дженні зразу ж подумала про матір, про свою милу маму. Все життя м-с Герхардт тільки й говорила про це — про отакий гарненький будиночок. Яка вона була б щаслива, коли б у них був більший будинок, хороші меблі, сад. У такому будинку вона буде звільнена від турбот про квартирну плату, від незручних старих меблів, від образливих злиднів, — вона буде така щаслива! Поки Дженні думала про це, Лестер, який пильно стежив за нею, зрозумів, що зачепив найміцніше її почуття. Це була вдала думка — запропонувати їй купити пристойний будинок для рідних. Він почекав ще кілька хвилин, потім сказав: