— Ми не можемо вічно триматися старих друзів тільки тому, що батько вів з ними справи, або через те, що ти їм симпатизуєш, — сказав він. — Потрібні зміни. Діло треба зміцнити; нам доведеться витримати сильну конкуренцію.
— Нехай вирішує батько, — сказав, нарешті, Лестер. — Мене це мало зачіпає. Так чи інакше, мені однаково. Ти кажеш, що в результаті фірма від цього виграє. Я доводив якраз протилежне.
— Я схильний думати, що Роберт говорить правду, — спокійно сказав Арчібалд Кейн. — До цього часу майже все, що він пропонував, виправдовувало себе.
Кров залила обличчя Лестера.
— Що ж, не будемо більше про це говорити, — сказав він і зразу ж встав і вийшов з контори.
Ця поразка, що спіткала його саме в той час, коли він вирішив взятися за розум, була для Лестера великим ударом. Випадок був дріб’язковий, але він був у деякій мірі останньою краплиною, а ще прикрішим було зауваження батька про далекоглядність Роберта в справах. Лестер почав запитувати себе, чи не віддасть батько перевагу Роберту при розподілі спадщини. Можливо, він дещо почув про його зв’язок з Дженні? А можливо, він сердиться, що Лестер подовгу не буває дома, вважаючи, що це шкодить справі? Лестер вважав, що несправедливо було б обвинувачувати його в недостачі здібностей чи в малій зацікавленості інтересами фірми. Він добре веде свою справу. Він і зараз вивчає всі пропозиції, які одержує фірма, старанно знайомиться з контрактами, залишається надійним порадником батька й матері, але його уперто відтискують. Чим це закінчиться? Він багато думав над цим, але так ні до чого й не дійшов.
Того ж року, трохи пізніше, Роберт висунув план реорганізації всього управління підприємством. Він запропонував збудувати в Чикаго, на Мічиган авеню, величезний виставочний зал і склад і перекинути туди частину готової продукції. Чикаго більший центр, ніж Цинциннаті. Покупцям із Заходу і провінціальним торговцям зручніше буде приїздити туди й вести з Кейнами справи. Це буде чудовою рекламою, прекрасним доказом сили й процвітання фірми. Кейн-батько і Лестер одразу ж схвалили цей проект. Обидва цілком розуміли його переваги. Роберт запропонував Лестеру зайнятися побудовою нового приміщення. Мабуть, було б доцільно, щоб він перебував певний час у Чикаго.
Братова ідея дуже сподобалася Лестеру, хоч він розумів, що йому пропонують майже зовсім попрощатися з Цинциннаті. Це пошана для нього й це підносить престиж фірми. Він зможе оселитися в Чикаго і взяти Дженні до себе. Тепер не важко буде здійснити колишній план — найняти квартиру для себе й для неї. І він підтримав Роберта. Той посміхнувся.
— Я певен, що це буде на користь фірмі, — сказав він.
В зв’язку з тим, що будівельні роботи мали незабаром розпочатись, Лестер вирішив переїхати до Чикаго негайно. Він викликав Дженні, і вони разом вибрали квартиру на Північній околиці; будинок був розташований на тихій вулиці недалеко від озера, квартира була дуже зручна, і Лестер обставив її за своїм смаком. Він вважав, що, проживаючи в Чикаго, матиме славу холостяка. Йому не доведеться запрошувати друзів до себе. Він завжди може зустрітися з ними в конторі, в клубі чи готелі. На його погляд, все складалося якнайкраще.
Природно, що після від’їзду Дженні з Клівленда життя Герхардтів круто змінилося. Як видно, родина остаточно розпадалася, але сам Герхардт ставився до цього, як філософ. Він уже старий, йому однаково, де б не жити. Басс, Марта й Джордж уже стали на ноги. Вероніка і Уїльям ще вчаться в школі, але можна буде зробити якось так, щоб вони жили й харчувалися в сусідів Герхардта; Дженні серйозно непокоїло тільки одно — Веста. Герхардт, звичайно, міркував, що Дженні візьме дочку з собою. Хіба ж може мати зробити інакше?
— Ти розповіла йому про Весту? — запитав він, коли був уже призначений день від’їзду Дженні.
— Ні, але скоро розповім, — заспокоїла вона його.
— Завжди оце «скоро», — пробурмотів Герхардт.
Він похитав головою. Сльози стискували йому горло.
— Кепська справа, — мовив далі він, помовчавши. — Це великий гріх. Боюсь, що бог покарає тебе. За дитиною потрібний догляд. Якби я не був такий старий, я б залишив її в себе. Тепер уже нікому як слід доглядати за нею, — і він знову похитав головою.
— Це так, — стиха сказала Дженні. — Я все це влаштую. Скоро я заберу її до себе. Ти ж знаєш, що я не покину її.
— А як же з ім’ям? — сказав Герхардт. — Дівчинці потрібне ім’я. Наступного року вона піде до школи. Люди захочуть знати, хто вона така. Вічно ж так не може тривати.