Дженні й сама добре це розуміла. Вона до нестями любила свою дочку. Постійні розлуки й необхідність приховувати навіть саме існування Вести були важким хрестом для Дженні. Це було несправедливо по відношенню до дитини, але Дженні не бачила можливості зробити інакше. Вона добре одягала Весту, у дівчинки було всього вдосталь. Що б там не було, вона ні в чому недостачі не знала. Дженні мала надію дати їй добру освіту. Ах, коли б вона з самого початку сказала Лестерові правду! Тепер, либонь, уже надто пізно, і все ж вона відчувала, що тоді зробила так, як було краще. Нарешті вона вирішила підшукати в Чикаго яку-небудь добру жінку чи родину, що взялася б за плату піклуватися про Весту. У шведському кварталі на захід від Лассаль-стріт вона знайшла літню жінку, яка здалася їй втіленням усіх доброчесностей, — охайну, скромну, чесну. Вона була вдова, працювала поденно і охоче погодилася покинути це й віддавати увесь свій час Весті. Дженні вирішила, що дівчинка почне ходити до дитячого садку, як тільки вдасться знайти підхожий. У неї буде багато іграшок, пильний догляд. М-с Олсен неодмінно повідомлятиме Дженні про кожне найменше захворювання дитини. Дженні збиралася відвідувати Весту кожного дня і вважала, що іноді, коли Лестер виїжджатиме з Чикаго, вона братиме дочку до себе. Жила ж Веста з ними у Клівленді, а Лестер і гадки про це не мав.
Домовившись з м-с Олсен, Дженні при першій слушній нагоді поїхала до Клівленда забрати Весту. Герхардт, що болісно ждав близької розлуки, був у полоні турбот про майбутнє онуки.
— Вона повинна вирости чудовою дівчинкою, — сказав він Дженні. — Треба дати їй добру освіту, адже вона така тямуща.
Він додав до цього, що слід було б віддати Весту до лютеранської церковної школи, але Дженні не була в цьому певна. Час і спільне життя з Лестером ствердило в ній думку, що звичайна початкова школа краща від будь-якого приватного закладу. І причиною цього було не те, що Дженні була проти церкви, але вона вже не думала, що вченням церкви можна керуватися в усіх життєвих справах. Та й чого б вона стала думати інакше?
Другого ж дня Дженні повинна була повернутись до Чикаго. Веста, збуджена й нетерпляча, була вже готова їхати. Доки Дженні одягала її, Герхардт блукав по будинку, як неприкаяний; тепер, коли настала година розлуки, він з усіх сил намагався володіти собою. Він бачив, що п’ятилітня дівчинка зовсім не розуміє, як йому важко. Вона була бездумно щасливою і безперестану говорила про те, як вони поїдуть на конику і на поїзді.
— Будь розумна, — сказав Герхардт, піднімаючи її й цілуючи. — Дивись, не забувай учити катехізис і молитися. І ти пам’ятатимеш свого дідуся, адже так?
Він хотів ще щось додати, але голос зрадив його.
Дженні, в якої серце розривалося за батька, намагалася не виявити свого хвилювання.
— Ну, от... — сказала вона. — Коли б я знала, що ти будеш так брати це до серця...
Вона не договорила.
— Їдьте, — мужньо сказав Герхардт. — Їдьте. Так буде краще.
Він мовчки провів їх поглядом. Потім пішов до свого улюбленого куточка — на кухню, зупинився там і застиг, дивлячись на підлогу незрячими очима. Один по одному вони покинули його — м-с Герхардт, Басс, Марта, Дженні, Веста. За старою звичкою він міцно стиснув руки й довго стояв, похитуючи головою.
— Ось воно як! — твердив він. — Ось воно як. Всі мене покинули. Все моє життя пішло прахом.
Розділ XXVIII
За ті три роки, які Лестер і Дженні прожили разом, їхня прив’язаність одного до одного і взаєморозуміння зросли й зміцніли. Лестер на свій лад справді любив її. Це міцне, самовпевнене, позбавлене сумнівів і вагань почуття, що було засноване на природному й непереборному потягу, наближалося до справжньої духовної спорідненості. Ніжна покірливість, така притаманна Дженні, вабила й стримувала Лестера. Дженні була така віддана, добра, по-жіночому ніжна. Лестер звик вірити їй, покладатись на неї, і з роками його почуття робилися все глибшими й глибшими.
А Дженні від щирого серця, глибоко, віддано полюбила цю людину. Спочатку, коли він, як вихор, увірвався в її життя, збентежив її душу і, скористувавшись з її гіркої нужди, немов ланцюгом прикував її до себе, вона сумнівалася в ньому, трохи боялася його, хоч він завжди їй подобався. Але, проживши з ним всі ці роки, взнавши його краще, вона поступово полюбила його. Він такий дужий, гарний, у нього такий чудовий голос. Його погляди на все, його думки завжди такі переконливі, його улюблений девіз: «Іди напролом, не озирайся» — вразив її уяву. Як видно, він нічого не боїться — ні людей, ні бога, ні диявола. Часом, взявши її смуглявими пальцями за підборіддя, він дивився їй у вічі.