Першою його думкою, коли він все обміркував, було піти й більше не бачити Дженні. У той же час йому хотілося дізнатись, як скінчилася справа. Все ж він надів пальто й шляпу і вийшов з дому; відчувши бажання випити, зайшов до пристойного бара; потім поїхав до клубу; там він блукав з кімнати в кімнату, зустрів декого із знайомих, поговорив з ними. Неспокій і досада не покидали його; нарешті, витративши три години на міркування, він найняв кеб і повернувся додому.
Смутна й збентежена Дженні довго сиділа біля дівчинки, яка спала; нарешті, зрозуміла, що небезпека минула. Зараз вона нічого не могла зробити для Вести, і поволі до неї повернулися турботи про покинутий будинок; вона відчула, що повинна виконати обіцянку, яку дала Лестеру, і до останньої хвилини виконувати свої обов’язки хазяйки. Можливо, що Лестер чекає її. Напевне, він хоче почути всю правду про її минуле, раніше ніж назавжди розлучитися з нею. З болем і страхом думаючи про те, що Лестер, звичайно, покине її, Дженні все ж вважала це тільки справедливою карою за всі її провини: вона цілком заслуговує на це!
Дженні повернулася додому об одинадцятій годині, світло на сходах уже не горіло. Вона смикнула ручку дверей, потім відімкнула їх своїм ключем. Почекавши й не почувши жодного звуку, вона ввійшла, готова до того, що її зустріне розгніваний Лестер. Але його не було. Він просто забув погасити в кімнаті світло. Дженні швидко огляділась, але кімната була порожня. Дженні вирішила, що Лестер пішов назавжди, і застигла на місці, безпорадна й розгублена.
«Пішов!» подумала вона.
У цю хвилину на сходах почулися його кроки. Капелюх його був насунутий аж на брови, пальто застебнуте на всі ґудзики. Не глянувши в бік Дженні, він зняв пальто й почепив на вішалку. Потім, не поспішаючи, зняв і почепив капелюх. Тільки після цього він повернувся до Дженні, яка стежила за ним широко розкритими очима.
— Я хочу знати все, від початку до кінця, — сказав він. — Чия це дитина?
Дженні завагалась на мить, немов готуючись до одчайдушного стрибка в темну безодню, потім промовила пересохлими устами:
— Сенатора Брендера.
— Сенатора Брендера! — повторив вражений Лестер, який найменше сподівався почути таке відоме ім’я. — Як ти могла з ним зустрітись?
— Ми з мамою йому прали, — просто відповіла Дженні.
Лестер замовк; щирість її відповіді протверезила його, і гнів його стих. «Дитина сенатора Брендера!» думав він. Виходить, цей відомий поборник інтересів простого народу звів дочку пралі. От типова трагедія з життя бідняків.
— Давно це трапилось? — похмуро запитав Лестер, насупивши брови.
— Вже майже шість років минуло, — відповіла Дженні.
Лестер у думках прикинув, скільки часу вони знайомі, потім запитав:
— Скільки років дитині?
— Їй пішов шостий рік.
Лестер хитнув головою. Намагаючись зосередитись він говорив тепер владнішим тоном, але спокійніше.
— Де ж вона в тебе була весь цей час?
— Вона жила вдома, у наших, до минулої весни, а коли ти їздив у Цинциннаті, я привезла її сюди.
— І вона жила з вами, коли я приїжджав до Клівленда?
— Так, — відповіла Дженні, — тільки я пильнувала, щоб вона не потрапляла тобі на очі.
— Я думав, ти сказала своїм, що ми одружилися, — скрикнув Лестер, не розуміючи, яким чином родичі Дженні примирилися з існуванням цієї дитини.
— Я так їм і сказала, — відповіла Дженні, — але я не хотіла говорити тобі про дочку. А мої весь час думали, що я от-от розповім тобі.
— Чому ж ти не розповіла?
— Тому що боялась.
— Чого?
— Адже я не знала, що зі мною буде, коли їхала з тобою, Лестер. Мені так хотілося зберегти мою дівчинку, нічим не пошкодити їй. Потім мені було соромно; а коли ти сказав, що не любиш дітей, я злякалась.
— Злякалась, що я покину тебе?
— Так.
Лестер помовчав; Дженні відповідала так щиро й просто, що його перша підозра, ніби вона свідомо лицемірила й обдурювала його, частково розвіялася. Зрештою, винний у всьому нещасливий збіг обставин, малодушність Дженні й звичаї її родини. Ну й родина, треба сказати! Тільки сліпі й аморальні люди могли терпіти такий стан речей!