«Що ж, — подумала вона нарешті, — поки він мене не кидає — і то добре. І Веста буде зі мною». Вона зітхнула і понесла обід до їдальні. От коли б зберегти і Лестера, і Весту... але ця надія похована назавжди.
Розділ XXXI
Після цієї грози в домі на деякий час настала згода й тиша. Дженні наступного ж дня привезла до себе Весту. Радість спільного життя з дочкою заступила всі її турботи й сум. «Тепер я зможу бути їй справжньою матір’ю», думала вона і декілька разів протягом дня ловила себе на тому, що наспівує веселої пісеньки.
Лестер спочатку заходив до неї тільки вряди-годи. Він намагався запевнити себе, що мусить поступово підготувати задуману ним зміну в своєму житті — піти від Дженні. Йому неприємна була присутність в домі дитини, а тим більше саме цієї дитини. Деякий час він уперто примушував себе не бувати на Північній околиці, але потім став з’являтися там все частіше. Незважаючи ні на що, тут було тихо, спокійно, тільки тут він почував себе добре.
Дженні було нелегко домогтися, щоб нервова, рухлива, пустотлива дівчинка не заважала врівноваженому спокійному, заклопотаному своїми справами Лестеру. Коли він уперше попередив по телефону, що прийде, Дженні суворо поговорила з дочкою, сказала їй, що прийде дуже сердитий дядя, який не любить дітей і до якого не можна чіплятись.
— Будь розумною, — наказувала вона. — Не базікай і нічого не проси. Мама сама дасть тобі все, що потрібно. А головне — не тягнися через стіл.
Веста урочисто пообіцяла, що слухатиметься, але навряд чи збагнула своїм дитячим розумом всю важливість зробленого їй напучення.
Лестер приїхав о сьомій годині. Дженні, подбавши якнайкраще одягнути Весту, щойно пройшла до себе в спальню, щоб переодягтися до вечора. Веста мала бути на кухні. Але вона тихенько прослизнула слідом за матір’ю й зупинилась на дверях вітальні, де її й побачив Лестер, коли, почепивши в передпокої пальто й капелюх, прямував до кімнат. Дівчинка була чарівна, це Лестер визнав з першого погляду. На ній була блакитна в білий горошок фланельова сукенка з відкладним комірцем і манжетками, білі панчохи й черевички. Задерикуваті світлі кучері обрамляли обличчя — блакитні очі, червоні губки, рум’яні щочки. Вражений Лестер хотів щось сказати, але стримався. Веста боязко пішла.
— Дівчинка дуже мила, — сказав Лестер, коли Дженні вийшла до нього. — Важко тобі з нею справлятися?
— Не дуже, — відповіла Дженні.
Вона пройшла до їдальні, і Лестер почув таку розмову:
— Це хто? — запитала Веста.
— Шш! Це твій дядько Лестер. Я ж тобі говорила, що не можна базікати.
— Він і твій дядько також?
— Ні, маленька. Не базікай. Біжи на кухню.
— Він тільки мій дядько?
— Так. Ну, біжи.
— Добре.
Лестер мимоволі посміхнувся.
Важко сказати, як обернулася б справа, коли б Веста була потворна, плаксива, нудна чи коли б Дженні не виявила стільки такту. Але привабливість дівчинки з поєднанні з зусиллями матері м’яко відсунути її на задній план створювали враження чистоти і юності, які завжди впливають сприятливо. Лестер часто замислювався над тим, що всі ці роки Дженні була матір’ю; вона місяцями не бачила своєї дитини; але жодним словом не прохопилась про її існування, хоч любов її до Вести не викликала сумнівів. «Дивно, — говорив сам собі Лестер. — Вона надзвичайна жінка».
Одного разу вранці, коли Лестер читав у вітальні газету, почулось якесь шарудіння. Обернувшись, він із здивуванням побачив блакитне око, що пильно дивилось на нього у щілинку прочинених дверей. Здавалося б, око, спіймане на місці злочину, повинно було б негайно сховатися; але ні, воно хоробро лишилось там, де було. Лестер перегорнув сторінку і знов оглянувся. Око все ще дивилося на нього. Він повторив свій маневр. Око не здавалося. Він змінив позу, закинув ногу на ногу. Коли він знову підняв голову, то побачив, що око зникло.
Попри всю незначимість цієї пригоди, в ній було щось комічне, а це завжди знаходило відгук у душі Лестера. І тепер, коли він зовсім не був схильний спускатися зі своїх неприступних висот, він відчув, що таємниче око розвеселило його; губи його здригнулися і ледь-ледь не склалися в посмішку. Він не піддався новому настрою й не перестав читати газету, але виразно запам’ятав цей дрібний випадок. То був перший раз, коли маленька пустуха справді привернула до себе його увагу.