— Здрастуй, Луїза. Звідки ти з’явилася?
— Із Сент-Поля. Я поїхала раніше, ніж збиралася, — заговорила вона швидко й з роздратуванням, почувши щось недобре. — А я тебе насилу розшукала. Що це в тебе за... — вона хотіла сказати «гарненька економка», але, обернувшись, побачила Дженні, яка з сумним, прикро враженим обличчям прибирала щось у вітальні.
Лестер замість відповіді закашлявся.
Луїза уважно оглянула кімнату. Для неї не лишилася непомітною приємна атмосфера родинного життя, яка проте викликала підозрілі думки. На стільці лежала сукня Дженні, побачивши яку, міс Кейн гидливо підібрала спідницю.
Вона глянула на брата й прочитала в його очах дивний вираз, ніби він був трохи спантеличений, але в той же час спокійний і готовий до бою.
— Даремно ти сюда прийшла, — сказав Лестер, не давши Луїзі часу запитати про те, що так і крутилося в неї на язиці.
— Чому ж даремно? — вигукнула вона, обурена його зухвалою одвертістю. — Брат ти мені чи ні? А якщо брат, я можу прийти до тебе, де б ти не був. Як вам це подобається? І ти говориш мені отакі речі?
— Послухай, Луїза, — вів далі Лестер, вище підводячись на лікті. — Ти не маленька. Сваритися нам немає рації. Я не знав, що ти приїдеш, а то вжив би певних заходів.
— Певних заходів! — передражнила вона злісно. — Ну, ще б пак! Як же інакше!
Вона відчувала, що потрапила в пастку, і була обурена через це Лестером.
А Лестер навіть почервонів від гніву.
— Дарма ти задираєш носа, — заявив він рішуче. — Я ні в чому не виправдуюсь перед тобою. Я говорю, що вжив би певних заходів, але це зовсім не означає, що я прошу пробачення. Якщо ти не хочеш розмовляти ввічливо, воля твоя.
— Ну, знаєш, Лестер! — спалахнула вона. — Цього я від тебе не сподівалася. Я думала, ти посоромишся одверто жити з... — вона зам’ялася, не наважуючись вимовити страшне слово, — коли в нас у Чикаго повнісінько знайомих. Це жахливо! Я думала, в тебе все ж є почуття пристойності й поваги до думки...
— До біса пристойності! — вибухнув Лестер. — Зрозумій ти, нарешті, що я не прошу в тебе пробачення. Якщо тобі тут не подобається, ти чудово знаєш, що тобі робити.
— О господи! — вигукнула вона. — І це каже мій брат! І все через цю тварюку. Чия це дитина? — запитала вона раптом з люттю, але й з цікавістю.
— Можеш заспокоїтися, не моя. Проте, хоч би й моя, тобі-то що? Прошу тебе не втручатися в моє життя.
Дженні чула все, включаючи зневажливі зауваження на свою адресу, і серце в неї стиснулося від болю.
— Заспокойся, більше я не втручатимусь у твоє життя, — бушувала Луїза. — Скажу тільки, що від кого іншого, а від тебе я цього не сподівалась. Та ще з жінкою, яка так явно нижча від тебе! Я спочатку подумала, що вона... — Луїза знову хотіла сказати «твоя економка», але Лестер, не пам’ятаючи себе від люті, брутально перебив її:
— Мені однаково, що ти про неї подумала. Вона краща за багатьох, що вважають себе вищими створіннями. Знаю, що ти думаєш. Це все дурниці. Я роблю, як хочу, і до твоєї критики мені діла немає. Я сам за себе відповідаю і прошу про мене не турбуватися.
— І не буду, можеш бути певен, — відпарирувала вона. — Що родина для тебе нічого не означає, це мені тепер цілком зрозуміло. Але коли б у тебе була хоч краплина совісті, ти ніколи не припустив би, щоб твоя сестра опинилася в такому місці. Мені просто гидко, і інші, коли дізнаються, скажуть те ж саме, от і все.
Вона круто повернулася на каблуках і пішла геть, по дорозі кинувши знищувальний погляд на Дженні, що, як на біду, опинилася на дверях вітальні. Вести в кімнаті не було. Дженні трохи згодом увійшла до Лестера й причинила за собою двері. Сказати їй було нічого. Лестер, відкинувши густе волосся з високого чола, лежав на подушці, стомлений і похмурий. «І треба ж було, — думав він. — Тепер вона приїде додому і всім про все розповість. Батько дізнається, і мати, Роберт, Імоджін, Емі — всі дізнаються. І заперечувати неможливо — Луїза бачила досить». Лестер замислено дивився на стіну.
Тимчасом Дженні, займаючись своїми домашніми справами, також поринула в роздуми. Так от якої думки про неї інша жінка. Тепер зрозуміло, що думає оцей світ. До родини Лестера їй так само далеко, як до іншої планети. Для його батьків, братів і сестер вона — погана жінка, незмірно нижча від нього своїм становищем у суспільстві, незмірно нижча від нього морально й розумово, вона вулична жінка, тварюка. А вона ж надіялася згодом відновити свою репутацію. Ця думка була їй найболючіша, вона поранила її як ножем. Так, вона справді погана й негідна в очах Луїзи, в очах світу, найголовніше — в очах Лестера. Чи може бути інакше? Вона мовчала й не скаржилася, але біль приниження й сорому не покидав її. Ах, коли б якось виправдатися в думках усіх цих людей; жити чесно, стати порядною жінкою. Як це зробити? Домогтися цього треба, але як?