Дженні нічого не зрозуміла, але, знаючи батькову впертість, вирішила не сперечатися з ним, тим більше, що брати й сестри мовчали. Проте згодом вона почала виразніше уявляти собі, що трапилось дома, і стривожилася неабияк. Їй хотілося відвідати батька і не хотілося залишати Лестера, незалежно від того, як складуться їхні відносини. Чи згодиться батько жити з нею? Зараз — звичайно, ні. Якщо вона вийде заміж — можливо; коли залишиться сама — майже напевно. Але якщо в неї не буде доброго заробітку, їм буде важко. Все зводилося до того ж самого питання: що їй робити? І все ж вона наважилась. Знайти роботу на п’ять-шість доларів у тиждень — і вони проживуть. А на перший час у них будуть ті сто п’ятнадцять доларів, які заощадив батько.
Розділ XXXVI
У планах Дженні була одна вада — вона недосить враховувала позицію Лестера. Він безперечно дорожив нею, хоч і не міг вирватись із замкнутого кола умовностей того світу, в якому був вихований. Проте, якщо він і не любив її настільки, щоб наперекір громадській думці повінчатися з тієї простої причини, що він вибрав собі дружину до душі, — все ж вона займала в його житті дуже велике місце, і поки що він аж ніяк не збирався остаточно з нею порвати.
Лестер був уже в тому віці, коли раз визначені погляди на жінок рідко змінюються. Досі жодна жінка з його кола не подобалася йому так, як Дженні. У неї була жіночість, лагідність, природний розум, вона попереджала кожне його бажання; мистецтву триматися в суспільстві він навчив її сам, отже тепер міг з’являтися з нею де завгодно. Все це було зручно й приємно, — чого ж йому ще треба було бажати?
А тимчасом тривога Дженні збільшувалась із дня на день. Намагаючись викласти свої думки на папері, вона почала й знищила кілька листів, і нарешті, як їй здалося, зуміла хоч би частково висловити те, що почувала. Послання вийшло довге, вона ще ніколи таких не писала.
«Лестер, любий, коли ти одержиш цього листа, мене тут не буде, і я прошу тебе, не думай про мене погано, поки не дочитаєш до кінця. Я їду і забираю з собою Весту, думаю, що так буде краще. Справді ж, Лестер, так треба. Коли ти з’явився в моєму житті, ми були дуже бідні, та й моє становище було таке, що я думала, жодна хороша людина зі мною не одружиться. А ти сказав, що любиш мене, і я зовсім розгубилася, а потім і я покохала тебе, сама не знаю, як.
Адже я тоді говорила тобі, що не хочу більше поводитися погано і що я погана, але коли ти був зі мною, я просто не могла ні про що думати й не знала, як піти від тебе. Батько в цей час якраз захворів, і дома всі сиділи голодні. Ми заробляли так мало. У мого брата Джорджа не було взуття, мама зовсім з ніг збилася. Я часто думаю, Лестер, коли б на маму не впало стільки турбот і горя, вона, можливо, й зараз була б жива. Я подумала, що коли тобі подобаюсь, і ти мені подобаєшся, — я тебе кохаю, Лестер, — можливо, великого гріха й не буде. Адже ти одразу сказав мені, що хотів би допомогти моїй родині, і я подумала, що, можливо, так і треба зробити. Дуже вже бідно ми жили.
Лестер, милий, мені соромно йти від тебе; тобі може здатись, що це дуже гидко, але коли б ти знав, що я пережила за останній час, ти простив би мене. Я кохаю тебе, Лестер, так кохаю! Але всі ці місяці з того часу, коли приходила твоя сестра, я почуваю, що живу погано і що далі так жити не можна, бо ж сама знаю, як це погано. Я винна в тому, що в мене було з сенатором Брендером, але я була ще така молода — я зовсім не розуміла, що роблю. Я винна, що з самого початку не розповіла тобі про Весту, хоч тоді мені здавалося, що це правильно. Я надто винна в тому, що потай від тебе привезла її до Чикаго, але я боялася тебе, Лестер, боялася того, що ти скажеш чи зробиш. Все це стало мені зрозумілим після того, як твоя сестра побувала тут, і з того часу я твердо знаю, що живу недобре. Але я тебе не виню, Лестер, я виню тільки себе.
Я не прошу тебе одружитися зі мною. Я знаю, як ти до мене ставишся і як ти ставишся до своєї родини, і сама не вважаю, що це зарадило б справі. Твої рідні не захочуть цього, і я ні про що не хочу тебе просити. А так, як ми зараз живемо, більше жити не можна, це мені зрозуміло. Веста підростає, скоро вона все розумітиме. Поки що вона думає, ніби ти й справді її дядько. Я стільки думала, стільки разів хотіла поговорити в тобою, але коли в тебе серйозне обличчя, мені робиться страшно, і я не можу вимовити ані слова. От я й вирішила — краще напишу й поїду, і тоді ти все зрозумієш. Ти зрозумів, Лестер, зрозумів? Ти не гніваєшся на мене? Я знаю, що так буде краще і для тебе, і для мене, так треба. Пробач мені, Лестер, будь ласка, пробач, і забудь про мене. Я якось проживу. Але я так кохаю тебе, так кохаю, і завжди буду тобі вдячна за все, що ти для мене зробив. Бажаю тобі щастя. Прости мене, Лестер. Я кохаю тебе.