— Ти мені одно скажи, — зажадав він, — одружені ви чи ні?
— Звичайно, — хоробро збрехала вона. — Давно одружені. Спитай хоч Лестера, коли приїдеш.
Їй коштувало великих зусиль витримати його погляд, але вона не опустила очей, і він їй повірив.
— Ну що ж, — сказав він, — давно пора.
— Так ти поїдеш, тату? — не відставала вона.
Герхардт безпорадно розвів руками. Ласкава наполегливість Дженні зворушила його до глибини душі.
— Так, поїду, — сказав він і відвернувся, але плечі в нього тремтіли, і Дженні зрозуміла, що він плаче.
— Зараз, зі мною?
Замість відповіді він зник у темних дверях складу — пішов збирати свої речі.
Розділ XXXVIII
Оселившись у Дженні, Герхардт негайно приступив до виконання різноманітних обов’язків, призначених, на його думку, спеціально для нього. Він взяв на себе турботи по опаленню й по ділянці, не припускаючи думки, щоб платили чужій людині в той час, коли сам він сидить без роботи. Дерева навколо будинку в жахливому стані, заявив він дочці. Треба дістати пилку та садовий ніж, і весною він ними займеться. У Німеччині знаються на таких речах, а ці американці — безпорадний, непрактичний народ! Потім Герхардт зажадав цвяхів та столярного інструмента і поступово відремонтував всі шафи та полиці. За дві милі від будинку він знайшов лютеранську церкву і вирішив, що вона краща від тієї, до якої ходив у Клівленді, а пастор — воістину людина, угодна богові. Він зразу ж наполіг, щоб Веста кожної неділі ходила з ним до церкви, і слухати не хотів ніяких відмовок.
Починаючи нове життя в Хайд-Парку, Дженні та Лестер були не зовсім спокійні: вони знали, що їм буде нелегко. На Північній околиці Дженні легко уникала знайомства і розмов з сусідами. А тут будинок, який вони займали, був на очах; слід було чекати, що сусіди вважатимуть своїм обов’язком з’явитися до них з візитом, і Дженні доведеться грати роль досвідченої хазяйки. Вони з Лестером докладно все обміркували, і він вирішив — нехай думають, що вони чоловік та жінка. Веста фігуруватиме як дочка Дженні від першого чоловіка, м-ра Стовера (дівоче прізвище м-с Герхардт), який помер зразу після народження дитини. Хайд-Парк був розташований так далеко від фешенебельного центра Чикаго, що Лестер вважав себе застрахованим від зустрічі з міськими знайомими. Він пояснив Дженні, як їй належить триматись, щоб перша гостя не застигла її зненацька.
Не минуло й двох тижнів, як перша гостя справді з’явилась, — то була м-с Стендл, особа, яка користувалась пошаною серед сусідів і жила через п’ять будинків від Дженні, також у чудовому особняку з газонами. Вона приїхала у власній колясці, повертаючись з поїздки по крамницях.
— Чи вдома місіс Кейн? — запитала вона у нової покоївки Жаннет.
— Вдома, мем, — відповіла та. — Дозвольте вашу візитну карточку.
І вона віднесла карточку Дженні, яка з цікавістю прочитала незнайоме ім’я.
Коли Дженні увійшла до вітальні, м-с Стендл, висока брюнетка з допитливими очима, сердечно привіталася з нею.
— Я вирішила взяти на себе сміливість порушити вашу самітність, — сказала вона чарівливо люб’язним тоном. — Я ваша сусідка, живу навскіс від вас. Білі кам’яні ворота — можливо, ви звернули увагу?
— Так, звичайно, — відповіла Дженні. — Я добре знаю цей будинок. Ми з містером Кейном милувалися ним ще першого разу, коли приїжджали сюди.
— Прізвище вашого чоловіка я, звичайно, чула, а мій чоловік зв’язаний з електричною фірмою «Уїлкс і К°».
Дженні кивнула головою. По тону м-с Стендл було зрозуміло, що це — досить велике й прибуткове підприємство.
— Ми живемо тут уже кілька років, і я чудово розумію, як незатишно себе почуваєш у новій частині міста. Сподіваюсь, ви зберетесь до мене. Я була б дуже, дуже рада. Мій прийомний день — четвер.
— Із задоволенням, — відповіла Дженні, здригаючись в душі від передчуття цієї тяжкої церемонії. — З вашого боку було дуже люб’язно зайти до нас. Містер Кейн дуже зайнятий, але як тільки він трошки звільниться, ми обоє будемо раді бачити в себе вас і вашого чоловіка.
— І ви приходьте вдвох якось увечері, — сказала м-с Стендл. — Ми живемо дуже тихо. Мій чоловік — не любитель театрів і виїздів. Але з сусідами ми підтримуємо найдружніші стосунки.
Дженні привітно посміхнулася. Гостя зібралася йти, і Дженні провела її до дверей.
— Як я рада, що ви така чудова, — відверто сказала м-с Стендл, стискаючи їй руку.
— Дякую вам, — сказала, зашарівшись, Дженні. — Справді ж, я не заслужила такої похвали.
— Ну, то я ждатиму вас. До побачення.