— Волосся в тебе ще зовсім не порідшало, — говорила вона. — Ти задоволений? — Або докоряла йому: — Що це ти морщиш чоло? Хіба можна? І чому ти сьогодні вранці не змінив галстук? А я ж тобі приготувала новий.
— Забув, — відповідав він і розгладжував зморшки на чолі або із сміхом пророчив, що скоро матиме величезну лисину.
У вітальні, в присутності Вести та Герхардта, Дженні трималася з ним так само ласкаво, але стриманіше. Вона любила ігри й головоломки — кульки під склом, ребуси, настільний більярд. Лестер також брав участь у цих нехитрих розвагах. Іноді він майже годину просиджував над якоюсь головоломкою. Дженні справлялася з ними дуже легко і бувала горда й щаслива, коли він просив її допомогти. Коли ж він неодмінно хотів вирішити загадку сам, вона мовчки стежила за ним, обійнявши його за шию і схилившись підборіддям йому на плече. Йому це подобалось, він тішився коханням, яким вона так щедро його обдаровувала, і не стомлювався милуватись її молодістю й красою. З Дженні він сам почував себе молодим, а найбільше лякало Лестера наближення безглуздої старості. Він часто говорив:
— Я хочу залишитись молодим або померти молодим.
І Дженні розуміла його. Кохаючи Лестера, вона тепер і сама була задоволена, що настільки молодша від нього.
Особливо втішала Дженні прихильність Лестера до Вести, що дедалі зростала. Вечорами вони часто збиралися в бібліотеці. Веста, сидячи за величезним столом, готувала завдання, Дженні шила, Герхардт читав свої нескінченні німецькі газети. Старого засмучувало, що Весті не дозволяють вчитися в приходській школі при лютеранській церкві, але Лестер про це й чути не хотів.
— Щоб її вчили якісь там німці? Ото ще! — заявив він, коли Дженні розповіла йому про завітне бажання старого. — Вчиться в початковій школі, як усі діти, і чудово. Скажи йому, нехай дасть їй спокій.
Іноді їм бувало вчотирьох особливо добре. Лестер любив подражнити семирічну школярку. Затиснувши її між коліньми, він починав перевертати навиворіт прості істини, спостерігаючи, як свідомість дівчинки сприймає його парадокси.
— Що таке вода? — питав він і, почувши відповідь «це те, що ми п’ємо», здивовано розкривав очі і далі допитувався: — Гаразд, але що це таке, не знаєш? Чому ж вас після цього вчать у школі?
— Але ж ми п’ємо воду? — не здавалася Веста.
— П’ємо-то п’ємо, а що таке вода, ти не знаєш. Запитай учительку, може, вона тобі скаже.
І він примушував маленьку сушити собі голову над важким завданням.
Їжу, посуд, одяг дівчинки — Лестер усе готовий був розікласти на хімічні елементи, і Веста, невиразно вгадуючи щось інше за зовнішньою оболонкою знайомих речей, стала навіть побоюватись його. Вранці, перед тим, як іти до школи, вона приходила показатись Лестеру, бо він дуже вимогливо ставився до її зовнішнього вигляду. Він хотів завжди бачити її чепурною, з величезним блакитним бантом у волоссі, він велів узувати її то в туфельки, то в високі черевички, залежно від сезону, а одягаючи її, вибирати відтінки, які підходили б до кольору її обличчя й характеру.
— У дівчинки весела, легка вдача, — сказав він одного разу. — Не вдягай її ні в що темне.
Дженні побачила, що і в цьому питанні слід радитися з Лестером, і часто говорила дочці:
— Біжи, покажись дяді.
Веста з’являлася й починала крутитись перед ним, примовляючи:
— Дивись!
— Так, так. Все в порядку. Можеш іти.
І вона бігла.
Він почав навіть пишатися Вестою. Виїжджаючи в неділю на прогулянку, він завжди садовив її між собою та Дженні; він наполіг, щоб дівчинку віддали вчитися танців, і Герхардт був у нестямі від горя й люті.
— Гріх же який! — скаржився він Дженні. — Тільки диявола тішити! Танцювати їй потрібно! Навіщо? Щоб з неї вийшла якась вертуха, щоб ми ж потім її соромились?
— Ну, що це ти, тату, — заперечувала Дженні. — Нічого в цьому страшного немає. Школа дуже гарна. Лестер каже, що Весті корисно повчитися.
— Ох, уже цей Лестер! Багато він розуміє в тому, що корисно дитині. Сам у карти грає, віскі п’є!
— Тихше, тихше, тату, не треба таке говорити, — втихомирювала його Дженні. — Лестер добра людина, ти сам це знаєш.
— Де в чому добра, але не в усьому. Ох, не в усьому.
І він ішов собі, незадоволено покректуючи. В присутності Лестера він помовчував, а Веста робила з ним, що хотіла.
— Дідусю, — говорила вона, сіпаючи його за рукав чи погладжуючи по шорсткій щоці, і Герхардт здавався. Він був безсилий перед її ласкою, щось підступало в нього до горла і стискало його.
— Знаю я тебе, пустунка, — говорив він.
А Веста, бувало, вщипне його за вухо.