Пітер не знав, що сталося з Дженні. Запанікувавши, він навіть не думав про це, але розумів, що її попередження було намаганням його врятувати. Бо якщо собаки зловлять їх, то знищать так само швидко і професійно, як вони з Дженні убивають своїх щурів та мишей. Захват, виверт, удар — і все скінчено.
Ніколи Пітер не чув жахливішого звуку, ніж оте хрипке горлове гарчання, вбивчий рик, який наближався з кожним кроком довгоногих, могутніх тварин, які гналися за ним. Ривок — і щось торкнулося однієї з його задніх лап, але він зміг уникнути того, щоб його схопили. Пітер відчув страхітливе дихання, коли вони наблизилися.
А після цього він нічого не пам’ятав, окрім того, що піднімався вгору, вище, вище, вище, просто в повітря. Огорнений панікою, Пітер ворушив лапами, які торкалися каменю й заліза, спершу шорсткого, а потім слизького й вузлуватого, похилого, перехрещеного й заклепаного — плетіння заліза, що піднімалося до хмар; він швидко відштовхувався лапами і рухався вперед і вгору, все вище й вище, тож уже здавалося, не ліз, а летів угору.
Пітера настільки оповили туман і дощ, що він не міг розгледіти нічого внизу, ні наступні кілька ярдів вище, хоч і продовжував рухатися, адже страх штовхав його далі й не дозволяв зупинитися. Доки поступово він почав розуміти, що жахливе гарчання і гавкіт більше не стоять у вухах, не чутно звуку переслідування, ні, якщо це має значення, жодного іншого звуку, крім приглушеного відстанню гудіння кораблів і далекого-далекого реву дорожнього руху.
Лише тоді Пітер посмів сповільнитися, щоб прислухатися. Задля безпеки він ще кілька разів спазматично стрибнув угору, і потім нарешті спинився перепочити, тремтячи від голови до п’ят. За ним більше ніхто не гнався, не було видно собак, не було видно зовсім нічого.
Схоже, Пітер потрапив у щось подібне до відрізка з кількох коротких брусків клепаної сталі, які зиґзаґами виходили з туману і зникали у ще густішому тумані нагорі. Над ним гув пронизливий вітер, який, здавалося, хотів його обскубти. Пітер зрозумів, що не має навіть найменшого уявлення про те, де на землі, на небі чи, можливо, десь між ними перебуває — чи як він туди дістався. Тож він міцніше притиснувся до сталевого кута і зачепився там усіма чотирма лапами.
Розділ шістнадцятий
Загублені у хмарах
Минув якийсь час. Скільки — Пітер не міг сказати. Він чув, як на віддалі годинник пробив шосту, а потім ще один годинник і ще, немов з якоїсь причини йому було чутно, як майже всі годинники на світі проголошували час. Але чи це вечір, чи ранок важко було визначити, бо шок від несподіваного нападу й утечі настільки на нього вплинув, що йому повністю забило памороки.
Однак зараз здатність мислити почала до нього повертатися. Котра не була би зараз година, похмура мряка, туман і дощ досі залишалися непроникними. Пітерові нічого не залишалося, окрім як чекати там, де він був, доки з’явиться можливість визначити, куди саме він потрапив у своєму шаленому нападі паніки.
Тієї миті Пітер почув слабкий поклик, любий, добре знайомий голос линув із темряви, очевидно, звідкись трохи знизу від нього. Він гукнув:
— Дженні! Дженні, де ти? З тобою все гаразд?
Вона відповіла одразу ж, і хоч Пітер не міг її бачити, він почув тремтіння від полегшення в її голосі:
— Пітере! О, я така рада, що зараз заплачу. Я до смерті боялася, що вони тебе спіймали. Ти певен, що не поранений?
— Зі мною все гаразд, — відповів Пітер, — окрім того, що я страшенно злякався. Але де ти? І якщо вже мова про це, то де я? Я хочу до тебе.
Якусь мить Дженні мовчала, а тоді крізь туман долинув її напружений голос:
— Не ворушися, Пітере. Ми на вежах підвісного мосту. Думаю, досить високо.
— На вежах, — здивовано повторив Пітер. — Чому я не пам’ятаю нічого, окрім того, що біг, так, а за мить, я, здається, летів… Я кажу, так захопливо…
— Пітере, — зараз голос Дженні здавався трохи сумним. — Чи пробачиш ти мені за це? Я нічим не могла зарадити. Трапляється, що коти не думають, — і потім, ще до того, як він встиг відповісти, вона продовжила: — Це все моя провина, я була така роздратована через розмову з тією дурною мальтійкою з усіма її вигадками про турків, лицарів святого Йоана та лорда Нельсона. Звісно, вона не з Мальти. Намагалася замилити мені очі. Просто короткошерстих сірих кішок називають мальтійськими. А ще як вона говорила про тебе! Але навіть так, я мала відчути запах тих псів задовго до того, як вони підійшли досить близько, щоб застати нас зненацька, і ми могли зарадити цьому. Крім того, останні кілька днів я сама не своя. О, Пітере, мені шкода за всі ті турботи, яких я тобі завдала.