Дженні відразу ж відповіла йому слабкою усмішкою і з лагідним муркотінням промовила:
— Я люблю тебе за це, Пітере.
— І, крім того, — рішуче продовжив Пітер, — рано чи пізно нас хтось обов’язково помітить і спустить униз.
Крик відчаю вихопився у Дженні з горла:
— Люди! О Пітере, ти не знаєш їх так, як знаю їх я…
— Ні, знаю, — наполягав Пітер. — Принаймні я бачив фотографії у газетах, на яких збирався натовп, пожежники залізали драбиною нагору й знімали котів із дерев…
— Із дерев, можливо, — відповіла Дженні, — але вони ніколи не полізуть аж сюди…
— Ну, — сказав Пітер, хоч він зовсім не був певен, що хтось допоможе їм, навіть якщо їх і помітять, — я спробую хоча б привернути чиюсь увагу, — і, вдихнувши повні легені повітря, він почав голосно, як сирена, кричати. Дженні час від часу йому допомагала, хоч і не надто вірила, що це щось дасть.
І справді, здавалося, її песимізм був цілком виправданий. Далеко внизу прокидалося заклопотане місто. На вулицях ожив рух, від якого до їхніх хитких сідал піднімався далекий приглушений рев, що перекривав крики про порятунок. Мостом між Портленд-стріт та станцією Сент-Енох безперервним потоком снували пішоходи. Натовпи рухалися вздовж набережної та на велелюдних бічних вулицях. Але ніхто не глянув у небо чи на верхівки башт. Ніхто за увесь день.
Протягом наступної ночі Пітер підбадьорював Дженні, втішав її, намагаючись підняти їй настрій.
Але наступного ранку і він, і Дженні помітно ослабли. Від крику в них майже пропали голоси, і Пітер відчував, що стискав балку не так міцно й надійно, як раніше. Тим не менше, він не хотів здаватися і сказав Дженні:
— Слухай, ми маємо спробувати. Я піду першим, а ти подивишся і підеш за мною.
Але Дженні застогнала:
— Ні! Ні! Я не можу, не можу, не можу. Краще нехай мене розірвуть собаки. Я не зможу спуститися з такої висоти. Я навіть не намагатимусь…
Пітер зрозумів, що нічого не вдієш, доведеться залишатися тут до кінця. Він заплющив очі, щоб трохи відпочити і щонайдовше зберегти свої сили.
Він, напевне, заснув, бо за багато годин опісля його несподівано розбудили незрозумілі крики й гамір унизу, ревіння двигунів, сирени й калатання дзвонів. На південному березі річки на площі біля входу на міст зібрався натовп, люди юрмилися біля вантажівок та поліцейських автомобілів, що виблискували латунню. Різна техніка та устаткування ще прибували, пожежні машини летіли вздовж Портленд Плейс, як і поліцейські фургони та вантажівки служб, що забезпечували обслуговування електромереж, телефонних ліній та мостів.
— Дженні! Дженні! — загукав Пітер. — Подивися вниз. Подивися, що відбувається.
Вона подивилася й мляво відповіла йому:
— Що там? Напевно, якийсь нещасний випадок на дорозі. Яка різниця?
Але потім Дженні придивилася уважніше і помітила білі плями облич в темній масі великого натовпу задерті вгору, пальці вказують на них, люди метушаться, поліцейські намагаються звільнити місце біля опори мосту, з якої здіймалися дві сталеві вежі, переносилися драбини, встановлювалася апаратура.
— Ось бачиш! — вигукнув Пітер. — Це все для нас. О, я кажу, ми важливі! Дивися, здається, всі вони зібралися, щоб нас рятувати…
Дженні ворухнулася на сідалі й глянула на нього благоговійним поглядом.
— О, Пітере, — сказала вона, — ти такий дивовижний. Це все завдяки тобі. Якби не ти, ми б тут загинули, і все через мене…
Пітер насолоджувався захопленням Дженні, хоч і відчував, що вона перегинає палицю, бо він нічого не зробив, а лише сподівався, що їх зрештою врятують. Однак перед тим, як він встиг щось відповісти, почулося ревіння і маленький аероплан вилетів просто на них із хмар. Здавалося, аероплан ось-ось вріжеться в їхні башти, але він знову рвонув угору, а з фюзеляжу висунувся юнак, спрямувавши на них якусь коробку. Наступної миті все зникло.
Дженні скрикнула:
— О! Що це було?
— Напевно, нас фотографували для газет, — пояснив Пітер, страшенно потішений.
— От лишенько, — сказала Дженні, — а я така перелякана якраз тоді, коли потрібно виглядати якнайкраще. Думаєш, він ще повернеться?
І обережно, щоб не втратити рівновагу, вона почала митися.
Але Пітер був занадто захоплений рятувальною операцією, щоб витратити на миття хоч хвильку.
Спершу спробували машини електриків та телефоністів, але їхні вишки виявилися не досить довгими, щоб дотягнутися до Пітера та Дженні, навіть коли висунулися на всю свою довжину.
З гамором і криками вагони технічного обслуговування прибрали геть, і наступною підступила драбина пожежників. Вони підняли свою найвищу рятувальну драбину й водяну башту та послали двох пожежників; сонце гарно виблискувало на їхніх латунних шоломах і пряжках, так само й у кремезного червонощокого констебля в синій уніформі, який їх супроводжував.