Друзі обговорювали, як це може статися, і Дженні казала, що було би добре знову повернутися до чаю, як минулого разу. Містер Ґрімз, напевно, знову їх запросить, лише тепер, коли він залишить двері відчиненими, вони залишаться й, можливо, потруться об нього чи ляжуть у кутку, щоб показати, що тепер вони його коти.
Пітер вважав, що було би навіть цікавіше, якби містер Ґрімз у мить їхнього повернення вийшов би зі свої хижки у доки та склади, і вони могли би потрапити всередину чи через двері, що залишилися незамкненими, чи, можливо, через вікно. Але в будь-якому разі вони потрапили б усередину й, можливо, кожен сидів би на вікні біля горщика з геранями, коли старенький відчинить двері.
Пітер змальовував Дженні, як це станеться. Ось містер Ґрімз заходить в дім, його очі ще не звикли до напівтемряви, тож якщо вони сидітимуть непорушно, він їх одразу не помітить, а потім вони почнуть нявкати і кричати «Сюрприз! Сюрприз!», як це було одного разу в День народження Пітера, коли йому влаштували вечірку-сюрприз.
Дженні також страшенно сподобалася ця ідея, особливо після того, як Пітер яскраво описав задоволений і щасливий вираз обличчя містер Грімза, коли він зрештою зрозуміє, що сталося. А ще друзі обговорювали й планували своє життя, коли вони осядуть і належатимуть містерові Ґрімзу.
Пітер більше міркував про те, як чудово досліджувати товари, які містер Ґрімз охороняє вночі, сотні різних тюків, мішків, пакетів, ящиків, коробок та сипучих вантажів, товари зі Сходу, складені в плетені з соломи кошики, наповнені таємничими пахощами далеких країв, велетенські купи горіхів із Бразилії, в яких можна гратися й стрибати, мішки кави, купи тютюну, який змусить їх чхати, й чаїв, які їх сп’янять.
Дженні більше переймалася облаштуванням побуту і тим, як зробити так, щоб містер Ґрімз почувався вдома комфортно й прилаштуватися до його способу життя. Бо бути чиїмось котом, говорила Дженні, це більше, ніж просто приймати їжу, бути принагідно вдома, чи за нагоди приносити з мишу-дві. Дженні пояснила, що вони мають звикнути до його годин пробудження та відходу до сну, роботи й дозвілля й налаштувати все так, щоб бути під рукою, коли він того потребуватиме. Вони мали дізнатися, чи йому подобається, коли вони приходять до нього в ліжко, сідають на коліна або на литки, чи краще, коли вони скручуються клубочком біля печі або на вікнах, а може, йому більше подобатиметься гладити їх по голові, чи він волів би, щоб вони терлися об його ноги, застрибували до нього на руки. Потрібно знати багато речей, щоб жити всім разом у мирі та гармонії.
Зараз, коли вони пробиралися доками та бічними вулицями (бо Пітер так само, як і Дженні, тепер уникав залюднених вулиць та інтенсивного дорожнього руху), здавалося, що реалізація цих приємних планів та мрій невдовзі чекає на них.
І коли Пітер спостерігав, як палко Дженні прагне досягнути їхньої мети, його раптом охопив страх і якісь недобрі передчуття. А що як містер Ґрімз більше там не живе? А якщо його звільнили з роботи, можливо, він пішов, і вони більше ніколи його не знайдуть? Або ще гірше, з ним щось сталося і його забрали до лікарні? Пітер пам’ятав, що містер Ґрімз дуже старий, тому невдале падіння, напад або хвороба могли загрожувати йому будь-коли. Під час їхніх розмов та планів на борту корабля Пітер та Дженні ніколи такого не припускали. І зараз Пітер думав лише про те, яким страшним шоком і розчаруванням стало би це для Дженні.
Якимось чином, схоже, ці почуття перейшли й до Дженні, бо хоч від ходьби бруківкою її втомлені ноги нили й боліли, вона все швидше мчала вперед. Нарешті, ще до сутінків, вони підійшли до залізних воріт доків, які стояли зачинені, що свідчило про спокійний період, коли не прибував жоден корабель, не потрібно було приймати чи відсилати вантажі.
Зачинені ворота не становили для Пітера та Дженні перешкоди, оскільки вони могли прослизнути в отвори декоративної решітки внизу, і за мить друзі опинися з другого боку воріт у великій зоні доків. Тут було порожньо, окрім хіба дюжини товарних вагонів на запасній колії. Довга низка схожих на коробки складів, як гірський ланцюг, бовваніла у тьмяному світлі півмісяця та жмені ранніх зірок, що розсипалися вечірнім небом.
Дженні вже побачила щось, що змусило її зупинитися й зойкнути від захвату.
— Дивись, Пітере, дивись! — закричала вона. — Там унизу, скраю.
Пітер глянув туди, куди вказувала Дженні. Ген-ген, на самому краю огородженої ділянки блимала маленька цяточка жовтого світла.
— Це воно, — сказала Дженні, їй перехопило подих. — У хижі світиться. Це означає, що він має бути там. О, Пітере, мені немов камінь спав із душі.