Розділ дев’ятнадцятий
Знову в Лондоні
Те, що Пітер хотів повернутися додому, було лише половиною правди. Хлопчик і кіт так переплелися в ньому, що він уже не був певен, ким є насправді.
Не раз протягом подорожі на борту «Графині Ґрінок» і наступних пригод Пітер згадував про матір, батька й шотландську няню, міркував, як вони, чи сумують за ним, чи знайшли якесь пояснення його загадковому зникненню. Напевно, ніхто з них, навіть няня, яка була присутня саме тієї миті, не зміг здогадатися, що він перетворився з хлопця на сніжно-білого кота і його викинули на вулицю як приблуду.
Пітер гадав, що, напевно, вони повідомили поліцію, чи, можливо, припустили, що він втік з дому й помістили оголошення в «The Times»: «Пітере! Вертайся додому, ми все пробачили. Мама, тато і няня». А, можливо, вони написали стриманіше: «Будь-кого, хто може надати інформацію про місце перебування містера Пітера Брауна, який зник з вул. М’явз, 1А, площа Кавендиш, Лондон, W.C.2, уклінно просимо зв’язатися з полковником і місіс Аластер Браун за вищезгаданою адресою. Обіцяємо винагороду!».
Але загалом, коли Пітер згадував про родину, він не вірив, що за ним хтось дуже сумує, окрім хіба няні. Вона доглядала Пітера від раннього ранку до пізньої ночі, за винятком тих годин, коли він був у школі, і зараз, коли хлопчик зник, їй нічим більше зайнятися. Його батька так часто не було вдома, що, окрім відсутності їхньої принагідної метушні ввечері, він навряд чи й помітив би різницю. А щодо матері — Пітер завжди відчував сум і тягар лягав йому на серце, коли він згадував про неї, бо вона була такою гарною і він так її любив. Але це був сум, пов’язаний зі згадками про щось, що сталося вже давно. Немов у тумані, згадуючи своє попереднє життя, Пітер відчував, що його мати, напевно, спершу трохи засмутиться, бо його більше немає з ними, але вона, здається, ніколи не мала достатньо вільного часу, щоб сумувати, тому вона невдовзі звикне до його відсутності.
Насправді дедалі більше його родиною ставала Дженні, до якої він звертався по пораду, допомогу, товариство, довіру і навіть ласку. Хоч вона забагато говорила й не була найпрекраснішою кішкою на світі, однак від неї линуло привітне й чарівне тепло, що змушувало Пітера почуватися спокійно і щасливо, коли вони спали, пригорнувшись одне до одного, чи коли він іноді просто дивився на неї і бачив її милі риси, добрі очі, кмітливу мордочку і м’яку білу шию.
У світі було повно різних гарних котів, призових екземплярів, чиї фото він бачив в ілюстрованих журналах чи на котячих показах. Порівняно з ними Дженні виглядала досить просто, але це була приваблива простота, яку він не проміняв би на всю красу світу.
І це не його нещодавно придбана котяча сутність прагнула повернутися на Кавендиш М’явз у пошуках домівки, хоч кіт і цікавився, як там все без нього і що всі поробляють. Але він точно знав, що його батьки були людьми, які дуже мало або й зовсім не цікавилися тваринами. Тварини їм не потрібні, тож існувала дуже мала вірогідність, що вони підберуть двійко приблудних котів, таких, як він та Дженні.
Пітер запропонував Дженні допомогти йому повернутися додому на Кавендиш М’явз, можливо, найбільше через згадку про те, як Дженні відволікла його подорожжю до Шотландії, коли він почувався нещасним і засмученим їхньою поведінкою з містером Ґрімзом. Коли Пітер побачив, що його подруга тоне в глибини горя й провини за долю бідолашного старого, Пітер використав її прийом, сподіваючись, що це відволіче Дженні від думок про трагедію й особливо від того, що вона вважала себе її причиною. Він інстинктивно відчув, що ніхто і ніщо не зрушить Дженні з місця, окрім його прохання про допомогу.
Хай там як, коли вони вирушили на пошуки Кавендиш М’явз, Дженні була в ліпшому гуморі й міркувала про те, як допомогти Пітерові досягти бажаного.
Котам нелегко тривалий час пересуватися великим містом, а Дженні не могла допомогти Пітерові знайти шлях назад до Кавендиш М’явз. Вона ніколи не жила і навіть не бувала там, тож не мала можливості використати свій інстинкт домівки — певне автоматичне віднайдення напрямку, яке здійснюється за допомогою чутливих вусів і дає котам можливість безперешкодно подорожувати до того місця, де вони провели якийсь час.
Однак Пітер мав унікальну, з котячої точки зору, здатність розуміти, що говорять люди довкола, а ще вмів читати написи, наприклад, спереду на омнібусах, що в загальних рисах означують напрям їхнього руху. Після цього потрібно лише йти в тому напрямку і дістатися до потрібного місця чи на його околиці. Запанікувавши, коли виявилося, що він кіт та ще й бездомний, Пітер забіг далеко від домівки і не відстежував шляху назад. Однак він досить добре знався на своїх околицях і розумів, що якщо йому вдасться дістатися до Оксфорд-стріт чи Реджент-стріт, він знайде шлях додому.