Однак коли йшлося про те, щоб вижити в місті, не втрапити в халепу, їсти, пити і спати, Дженні, як завжди, виявилася безцінною.
Дорогою вона розповіла йому важливі речі, які потрібно котам знати про собак, як з ними впоратися. Наприклад, він має остерігатися будь-яких тер’єрів, а от на вуличних псів можна не зважати. Собак на шворках можна ігнорувати, хоч як би приголомшливо вони не гавкали, гарчали, погрожували й натягували повід. Вони чинять так лише тому, що припнуті до мотузки, яка, звісно, зачіпає їхню гідність. Саме тому вони й розігрують цю виставу, намагаючись показати, що зробили б, якби звільнилися. Вони поводяться так само, коли побачать іншого пса, і все це, за словами Дженні, суцільний блеф, на який не варто звертати ні найменшої уваги.
— Ніколи не тікай від пса, якщо ти можеш себе контролювати, — застерігала Дженні Пітера, — тому що більшість із них напівсліпі, схильні до істерик і переслідуватимуть усе, що рухається. Але якщо ти не бігтимеш, а стоятимеш на місці, ймовірно, собака пробіжить прямо перед тобою і вдасть, що не бачить і не чує тебе нюхом, особливо, якщо цей пес колись уже мав справу з одним із нас. Собаки мають гарну пам’ять.
— Маленьких собак можна поставити на місце, ударивши їх так само, як ми це робимо, коли граємося між собою. Хіба в цьому разі варто випустити кігті і бити швидко та сильно, бо більшість із них боїться, що їм видеруть очі, і не любить, коли в них подряпані носи, бо вони дуже чутливі. Ось, бачу, один пес шукає пригод, зараз я покажу тобі, що маю на увазі.
Шукаючи поживи, вони проходили через Сеттл-стріт, біля Вайтчейпел, коли розгодований шотландський тер’єр з гавкотом вискочив із дверей і, здавалося, хотів на них напасти.
Дженні мовчки присіла на тротуар, зустрічаючи ворога принизливою байдужістю, яку пес помилково сприйняв за страх. Це додало собаці сміливості наблизитися, тож Дженні ризикувала, що він справді її вкусить. Швидко, немов блискавка, кішка тричі вдарила лівою лапою, ухилившись якраз достатньо, щоб пес схибив. Наступної миті з роздертим носом і подряпиною під лівим оком собака кинувся назад до дверей із криком: «Допоможіть, убивають. Стережіться!».
— Поквапмося, — сказала Дженні Пітерові. — Зараз нам потрібно тікати. За мить зрозумієш, чому.
Пітер уже давно навчився не розпитувати її, особливо, коли йшлося про дії за частку секунди, тож він швидко відбіг за нею подалі звідси. Якраз вчасно, бо господиня пса, неохайна жінка, очевидно, власниця овочевої крамниці, з’явилася на вулиці й вихлюпнула на них повний таз води, але, завдяки завбачливості й спритності Дженні, не влучила.
— Я вже втратила навички, — промовила Дженні, хизуючись перед Пітером, як і колись. — 3 третім ударом схибила. І все-таки… Вони кликатимуть на допомогу, і якщо ти залишишся на місці, то, напевно, отримаєш на горіхи, хоч, як ти щойно бачив, не від них самих. Не завжди доводиться захищатися. Буває, що собаки виросли з котами чи звикли до них, і їм просто цікаво або вони хочуть погратися і наближаються, нюшкуючи й теліпаючи хвостом, що, як тобі відомо, означає, собака потішений і дружньо налаштований, зовсім не сердитий і нічим не знервований. Тоді ти можеш або прийняти запрошення до гри, або вдати, що нічого не помічаєш і спробувати піти геть, наприклад, залізти на верхівку чогось, куди вони не зможуть дістати. Я з тих, кому не подобається вологий, холодний собачий ніс, що повільно блукає в моєму хутрі, тож зазвичай я легенько ляскаю їх лапою, нагадуючи, що ми різні види і їхні ігри нам не підходять.
— Але якщо це більші собаки, — сказав Пітер. — Як ті, що були у Ґлазґо…
Дженні здригнулася:
— Ох! — сказала вона. — Не нагадуй. Як я вже казала, коли побачиш бультер’єра, біжи чи краще намагайся видряпатися кудись чимскоріш.
Але багатьох інших ти можеш налякати, роздуваючись і прикидаючись більшим, ніж ти є насправді. Дозволь мені показати. Потрібно було вже давно тебе навчити цьому, бо ніколи не знаєш, коли знадобиться таке вміння.
Вони проходили пустовищем із вирвами бомб на Патерностер Роу перед Собором Святого Павла, і Дженні спустилася в бур’яни поміж жовтогарячі квіти, що росли неподалік.