— Мене звати містер Блек. Коротко Блекі. Я тут головний. Ви приблудні чи домашні кішки з іншого району, що навідалися до нас у гості?
Пітер відчув, як Дженні ввічливо відповіла:
— Приблудні, сер.
— Гм! — великі круглі очі дивилися на них через скло віконної шибки, коли містер Блек передав наступне запитання:
— Просто проходите повз чи думаєте тут зупинитися?
Пітер більше не міг стримуватися і, зовсім забувши те, що раніше говорила йому Дженні, послав на власних частотах:
— О, але я живу тут. Отам, на М’явз. Ви не пам’ятаєте мене? Пітер Браун з будинку номер 1А. Мій батько — полковник Браун і…
Містер Блек урвав його. Він дивився на Пітера дуже підозріло.
— Пітер Браун, га? Я тебе не пригадую, а я знаю всіх котів у тутешніх околицях. Не пам’ятаю, щоб Брауни тримали кота. У них був хлопчик, але він зник. Слухай, мій кмітливий друже, якщо ти хочеш утвердитися в цих околицях за допомогою фальшивих претензій, дозволь мені сказати тобі…
Але, на щастя, тут втрутилася метка Дженні:
— Вибачте, будь ласка, сер, це уява мого друга. Така гра. Він завжди в неї грає.
— Ах, так, — сказав містер Блек. — Ну, ми не сноби, але зараз тут і так повно приблудних котів.
— Ми щойно повернулися з Ґлазґо, — немов між іншим зазначила Дженні, як здалося Пітерові, трохи недоречно, хоч він розумів, що вона знає, куди хилить і як зацікавити інших котів.
Містер Блек справді зацікавився.
— Ґлазґо! Та невже? Я знав котів звідти. Як ви повернулися?
Пітер трохи оговтався від своєї помилки і відчув, що може відповісти на це питання. Він гордо промовив:
— Кораблем, — і продовжив, використавши фразу, яку він вивчив він моряків на борту «Графині». — «Графиня Ґрінок». Ґлазґо — Лондон.
Здавалося, містер Блек вражений.
— Ну і ну, — сказав він. — Корабельні коти. Тоді ви двоє, напевно, самі знайдете дорогу. Колись я належав моряку, ну, майже моряку, напевно, більше матросу. Він працював на поромі, що курсував між Девонпортом і Торкроссом. Ви знаєте, що пором працює за допомогою кабеля, що пролягає під водою з одного берега до другого?
Дженні ввічливо зізналася, що вона цього не знала й ніколи не чула про такі надзвичайні речі!
— Ну, було таке, — наполягав містер Блек. — Я не думаю, що це можна назвати прямо мореплавством, але, виявляється, в нас є щось спільне, тож, гадаю, ніхто не заперечуватиме, якщо ви залишитеся. Будинок номер 38, у який влучила бомба, — там майже всі живуть. Скажете їм, що я дозволив вам залишитися. Раджу вам дотримуватися правил цих околиць, або вас обох виженуть. Правило перше, яке потрібно пам’ятати: не перекидайте вночі смітники. Мешканці цього не люблять і скаржаться містеру Клеґґу. Він — мій хазяїн. Він головний у цьому парку та на площі. І ніяких бійок! Це також заважає мешканцям. Якщо мусите битися, ідіть на Віґмор-стріт чи Манчестер-сквер. Там постійно хтось б’ється. Ми ж намагаємося, щоб у наших околицях було тихо. У будинку під номером 52 живуть дві жалісливі старі діви, які дадуть вам молока, якщо гарненько попросите. Як ви казали, вас звуть?
— Дженні Болдрін, — відповіла Дженні. — Я частково шотландка, а мого друга звати Пітер і…
— Добре, — урвав її містер Блек. — Шануйтеся тоді… — і він почав енергійно митися.
— Ось, — задоволено сказала Дженні, коли вони повільно відійшли. — Бачиш? Тепер ми знаємо, куди піти в разі чого. Вітання вам, любі. Довгого життя й здоров’я вам обом.
Останні дві фрази вона адресувала двом сірим кішкам зі смугастими хвостами і позначками у вигляді ліри на головах, які грілися на сонці у вікні підвалу будинку номер 5 і, як завжди, коли Пітер жив у цих околицях, милися, кліпали очима, муркотіли і стежили поглядами за людьми, які проходили повз.
Їхня відповідь на ввічливе привітання Дженні, яка долинула через вікно, була тихою і сонною і часто важко було визначити, хто саме з них говорить.
— Я Чін.
— Я Чілла.
— Ми двійнята.
— Нас ніколи не випускають із будинку.
— Ви говорили з містером Блеком?
Оскільки це було перше запитання, адресоване до них і, схоже, вони запитували їх обох, Пітер вирішив відповісти і сказав:
— Так, ми говорили з ним. Він був дуже люб’язним і дозволив нам залишитися.
Якщо гмикання можна було ретранслювати, то це те, що долинуло до вусів Пітера й Дженні.