Розділ двадцять перший
Зустріч на вулиці М’явз біля площі Кавендиш
І тоді, коли вони зрештою дістались сюди, Пітер зрозумів, що він не знає, що робити, чи, точніше, що в нього немає ніякого плану.
Бо навряд чи це схоже на звичайний візит, коли просто дзвониш у вхідні двері, а хтось підходить, щоб відповісти, і ти передаєш йому картку з нашкрябаним на ній повідомленням: «Містер Пітер Браун, колишня адреса: будинок номер 1А на Кавендиш М’явз, бажає зустрітися зі своїми батьками, полковником Брауном і місіс Браун». Та тут навіть не забіжиш через незамкнені вхідні двері з криком: «Мамо! Мамо! Я вдома. Я повернувся. Ти за мною сумувала?»
Пітер не міг дотягнутися навіть до дверної ручки, тим паче до дзвінка. Зараз він був в образі й подобі великого білого кота, втратив уміння говорити з людьми, хоч і розумів їхню мову. А навіть якби він і міг поговорити зі своїми батьками чи нянею, яка, почнімо з цього, боялася котів, ідея спробувати їх переконати, що він насправді Пітер, з яким сталося щось дуже дивне, не здавалася йому надто вдалою. Комусь свого віку він міг би це пояснити без проблем, але дорослі, скоріше за все, назвали б це маячнею та безглуздям. Маленькі хлопчики не обертаються на котів — і це кінець розмови.
Тієї миті він подумав, що гарно було б, якби вони просто підійшли ближче і трохи посиділи навпроти будинку, спостерігаючи. Можливо, його батько вдома, і він побачив би його через вікно на першому поверсі, якщо воно не зашторене, або його мати чи няня вийшли б із будинку, і Пітер переконався б, що з ними все гаразд і що вони в гарному здоров’ї, а понад усе він бажав показати свою матір Дженні Болдрін, щоб вона побачила, яка його мама гарна.
— Це там, — сказав він, — маленький будиночок на дальньому кінці М’явз.
Дженні легко могла його впізнати, бо він був таким малесеньким, не більше двох поверхів заввишки, і тулився до свого сусіда, набагато більшого будинку з білого граніту, який нещодавно відремонтували, і куди вселялися нові мешканці якраз тоді, коли з Пітером сталася халепа й він перетворився на кота.
Це був гарний будинок, що мав красиві чорні двері, облямовані кремовим деревом. На них його батько вивісив блискучу мідну табличку зі своїм ім’ям «Полковник А. Браун», бо людям було важко знайти навіть саму вулицю М’явз, не кажучи вже про її мешканців.
Але перш ніж перейти вулицю, Пітер помітив, що двері виглядали якось дивно чи, точніше, якось інакше. Так, щось не те також і з вікном до вітальні, що завжди пишалося жорстко накрохмаленими занавісками, через які можна було розгледіти темно-коричневий стіл із бронзовою статуєю Меркурія.
Зараз Пітер зрозумів, що саме змінилося. На дверях більше не було мідної таблички, не було занавісок на вікні чи якихось меблів у кімнаті. Зазирнувши туди, можна було побачити, що кімната зовсім порожня. Але в кутку вікна з’явилася маленька картка, на якій чорними літерами було написано, що приміщення вільне і всі охочі можуть звертатися до Тредґемора та Сілкіна на Саквілл-стріт чи запитати в наглядача. Стало ясно, що Брауни переїхали і більше не живуть у будинку номер 1А на вулиці М’явз, площа Кавендиш, а куди саме вони переїхали, невідомо.
Спершу Пітер відчув, що не надто здивувався, їхня родина постійно переїжджала. Він пам’ятав, що це якось пов’язано зі службою батька в армії, саме тому він часто змінював місце проживання.
Опісля він відчув похмуре розчарування. Бути котом виявилося не так погано, особливо після того, як Дженні знайшла його і взяла під свою опіку, а їхні спільні пригоди йому навіть подобалися. Але несподівано Пітер зрозумів: де б він не був, підсвідомо його втішало знання, що його батьки тут, живуть у крихітній квартирці на вулиці М’явз, і коли він згадує про них, то може уявити, що саме вони роблять цієї самої миті. І понад усе Пітера гріла надія побачити їх знову, якщо він захоче повернутися, хай навіть вони і не впізнають його.
А тепер вони зникли.
Пітер присів навпроти чорних дверей і порожнього вікна, кліпав очима, щоб втримати сльози. Навіть миття не приносило йому розради в горі, яке його охопило. Він так прагнув показати батькам свої нові досягнення і те, що він навчився робити, щоб дати їм зрозуміти: він уже не той самий Пітер, якого няня за ручку переводила через дорогу. Зараз він міг досить добре пересуватися Лондоном самостійно. Він мандрував до незнайомого міста на пароплаві, собаки загнали його на вершечок мосту, він уміє вбивати щурів та мишей, здатен викликати захоплення такого чоловіка, як містер Стрейчен, перший помічник капітана.