— Дженні, у мене для тебе гарні новини. Я слухав, що вони говорять. Вони не покидали тебе. Бафф захворіла і їй довелося лягти до лікарні… — і так швидко, як лише міг, він розповів їй усю історію і завершив таким висновком: — Я знав, що люди, які справді люблять котів не можуть так вчинити. Ти рада?..
Дивно, Дженні щасливо й замріяно усміхнулася до нього, але не здавалася враженою цією історією чи піднесеною через те, що Бафф її не покидала, хоч, безперечно, її радувало, що все виявилося саме так, і зрештою вона промовила:
— Насправді мені все одно, Пітере, як це сталось і чому. Важливо, що вона повернулася і вона знову любить мене. Розумієш, я можу їй пробачити все…
Ця було так по-жіночому, що здалося Пітерові чимось незбагненним, і на мить у його душі промайнуло передчуття жахливого болю, скорботи й самотності, яке він швидко придушив, бо не хотів відчувати нічого, крім радості за Дженні. Але те, що Дженні сказала після цього, якнайкраще її характеризувало і запевнило, що вона його не зрадить. Вона погукала Пітера тим лагідним співочим муркотінням, яким вони послуговувалися для найособистішого спілкування:
— О, Пітере, ми тепер будемо такими щасливими. Бо я знаю, вони полюблять і тебе.
Але це була лише мрія, якій не судилося здійснитися. Бо, як виявилося, Бафф і її мати заледве помітили присутність Пітера. Коли перший захват, привітання і вигуки навколо Дженні почали стихати, і всі голови, що повисовувалися з вікон на М’явз, позникали в будинках, Бафф із Дженні, що досі лагідно обкрутилася навколо її плечей і лапкою ніжно гладила її гладеньку щічку, попрямувала в будинок номер 2 на вулиці М’явз біля площі Кавендиш, великий гранітний дім з багатим передпокоєм, де скінчилися б усі турботи Дженні. Пітер, природно, пішов за ними. Але тут мати Бафф помітила великого білого кота, що намагався пробитися крізь двері, і м’яко виштовхнула його геть, зі словами:
— Ні, ні, старий. Не ти. Ми не можемо забрати всіх котів. Ти зараз біжи додому…
Щось грюкнуло, клацнуло, і вдруге двері на Кавендиш М’явз зачинилися Пітерові перед носом, і він залишився самотою стояти на вулиці.
Це відбулося так раптово, що якусь мить він не міг нічого второпати і просто стояв там, вдивляючись у холодні голі двері з червоного дерева.
Але цього разу він був не зовсім сам, бо спершу почувся дикий крик Дженні: «Пітере! ПІТЕРЕ!», — а потім він відчув, як її думки транслюються йому так потужно, немов вона стояла коло нього.
— Пітере! Нікуди не йди! Я не можу вийти зараз, але я щось придумаю. Не хвилюйся. Іди до зруйнованого будинку номер 38 і чекай на мене там. Я прийду так швидко, як лише зможу. Вони не розуміють про нас. Обіцяй мені…
Пітер пообіцяв, і після цього на М’явз все стихло.
Розділ двадцять другий
Вибір Дженні
Пітер був такий приголомшений подіями на М’явз: зникненням його батьків і згодом втратою Дженні, яка віднайшла свою родину, — що одразу не пішов до притулку на Кавендиш Сквер, 38, у зруйноване бомбою обійстя, де жили приблудні коти цих околиць, а безцільно блукав площею.
Він бачив, як діти грають у класики на доріжці в парку, стрибаючи на одній нозі по намальованих крейдою квадратах, і йому подумалося, що нещодавно він сам грався з ними. Пітер навіть упізнав кількох своїх приятелів і подумав, що вони сказали б, якби дізналися, що він несподівано перетворився на кота.
Пітер помітив містера Віґґо, констебля, який, засунувши великі пальці в петлі для ременю, говорив із якоюсь служницею. Йому згадалося, що містер Віґґо стояв точнісінько так, розмовляючи з ним та нянею, коли вони приходили в парк: «Ну, доброго ранку, містере Браун. Як ся маєте сьогодні в такий чудовий день, місіс Мак-Інніс?», — саме так звали його няню. Пітер розумів: якщо містер Віґґо помітить його зараз, то переслідуватиме, бо ні собакам, ні котам не дозволялось вештатись всередині парку. Навряд чи констеблю колись спало б на думку, що великий білий кіт, який зараз переходить алею, це Пітер Браун, якому він колись бажав доброго ранку.
Щоб запобігти цій катастрофі, Пітер пірнув під кущ і ховався, доки містер Віґґо пройшов далі алеєю. Але лише те, що йому доводиться ховатися від поліцейського, змушувало Пітера ще гостріше відчувати своє тяжке становище й самотність.
Горобці цвірінькали в кущах, стрибали і щось дзьобали на вулиці. Таксі виїжджали з-за рогу і водії сигналили клаксонами. З Оксфорд-стріт долинав звук жвавого руху. Хоч уже перевалило за полудень, сонце досі світило, дерева в парку вабили око свіжою зеленню, а повітря пахло весною. В Лондоні буяв травень, але не для Пітера.