Він думав про Дженні, яка тепер може щасливо й безпечно жити з Бафф та родиною Пенні, яку вона так любила. Вони дбатимуть про неї, відтепер Дженні матиме зручного кошика, щоб спати, свіже молоко, щоб пити, смачну їжу, їй ніколи не доведеться ні про що турбуватися. І Пітер подумав, чи не буде краще, якщо він просто зникне з її життя і ніколи не піде до того зруйнованого помешкання. Тоді вона більше не муситиме турбуватися про нього.
Що більше він про це міркував, то більше йому хотілося так учинити заради Дженні. Потрібно лише обернутися, побігти, а потім звернути з площі Кавендиш у місто, як він уже вчинив одного разу, і місто проковтне його назавжди. Спершу Дженні засмутиться, коли він не з’явиться на зустріч у котячому притулку, але щасливе життя з Бафф допоможе їй, як і його матері, пережити втрату. Що станеться з ним самим не так важливо, доки в Дженні все добре.
З нещодавно віднайденою певністю у своїх силах й усім Пітер був певен, що якось виживе.
Незважаючи на муки самотності й тугу від того, що він більше ніколи не побачить Дженні, Пітер фантазував про жертву, яку він вирішив принести, і його приваблювала власна шляхетність, затьмарюючи інші почуття.
Врятувало Пітера від цього необачного кроку те, що він вчасно згадав про свою обіцянку. А ще він згадав, що, коли був людиною, нічого не ранило його більше, ніж недотримане слово. Одного разу мати пообіцяла провести його День народження з ним. А потім останньої миті щось їй завадило цієї обіцянки дотримати. Біль, якого вона завдала йому тоді, був настільки гострим, що лише від згадки про нього Пітер скулився під кущем, а потім йому довелося струснутися, щоб відігнати його геть. Тоді, швиденько зібравшись, щоб не піддатися спокусі, він повернув до будинку номер 38 на Кавендиш Сквер і, визначивши місце, де знизу дверей розхиталася дошка, проліз усередину.
Дженні вже чекала на нього там.
Пітер був такий радий її бачити, що йому хотілося підбігти й розцілувати її. Тож він так і зробив, не зважаючи на приблудних кішок усіх розмірів, порід і кольорів, які сиділи й лежали в дивних закутках, вигинах і на вішаках вигорілого будинку, він рушив уперед, торкнувся до носа своєї подруги і почав мити її мордочку, а Дженні в цей час сказала зі сміхом:
— Та ну! Я вже думала, ти ніколи не прийдеш. Пробула тут кілька годин. Почала хвилюватися, що з тобою щось сталося…
— Але Дженні, — сказав Пітер, — я не міг і подумати, що ти прийдеш так швидко.
— Го! — пирхнула вона. — Чи ти не знаєш, як я поводжуся, коли зачинена у приміщенні, й налаштована звідти вибратися… Ну! Хай там як, а ти тут, тож мусиш з усіма познайомитися. Тут зібралися справді цікаві коти. Я поговорила з ними, доки чекала на тебе. Дивись, ми почнемо знизу і пройдемося навколо. Це Гектор, його ім’я йому трохи не пасує. Колись він належав шахтареві і опускався справді глибоко в шахту. Пізніше ти можеш розпитати його про все докладніше.
Гектор був лимонно-жовтим котом у невиразну білу смужку з дещо кислим виразом морди, і, як помітив Пітер, був не надто охайним. Але він був настільки задоволений тим, як Дженні його відрекомендувала, що привітав Пітера цілою промовою, яка дала йому можливість обдивитися те місце, де він опинився.
Будинок був спустошений вибухом бомби, яку скинули на нього під час війни, і там мало що залишилося, крім чотирьох стін і кількох великих балок, перекинутих від краю до краю. Однак сходи, що вели на другий поверх, були кам’яні й збереглися, так само, як і кам’яний сходовий майданчик, що досі чіплявся до однієї зі стін. Цей сходовий майданчик заполонили коти. Кілька з них гарно вмостилися на сходах, де з підвищення могли спостерігати своїми великими зеленими чи жовтими очима за всім, що відбувається унизу.
Але справді найкращі місця були на руїнах фундаменту. Деякі зі стін і перегородок підвалу ще стояли, зарослі бур’янами й фіолетовими волошками, утворюючи кутки, прикриті ще й згори: оце пощастило, адже будинок не мав даху, і, коли дощило, мешканці цих кутків мали сховок. Там ще залишились внутрішні стіни, що перетиналися із залишками старого фундаменту, утворюючи щось схоже на маленькі квартирки, де кожен мав за спиною хоч шматок стіни чи куток, у якому можна згорнутися клубочком, а для приблудних котів це дуже важливо.
Але Гектор завершив розповідати, як йому приємно познайомитися з таким видатним мандрівним котом, як Пітер (Дженні, напевно, багато набрехала за його відсутності), і Дженні одразу ж продовжила:
— Ну, а зараз дозволь мені познайомити тебе з Мікі Рілі, якого викинули на вулицю ще кошеням. Він ніколи не мав дому. Якщо тобі потрібно дізнатися щось про Лондон і найкращі місця, щоб поживитися, запитай Мікі. Він знає тут усе…