Мікі, кремезний темний кіт із тигровими смужками й неймовірно великою квадратною головою, розтанув від похвали й, вигнувшись дугою, промовив:
— Ну все, все. Буду радий відповісти на ваші запитання. Як сказала Дженні Болдрін, небагато залишилося на світі такого, чого я не бачив чи не робив. Хоча зазначу, я ніколи не подорожував до Ґлазґо на кораблі і не падав за борт. Хотів би я про це колись почути.
«Яка ж чудова моя Дженні, — подумав Пітер, — вона завжди говорить правильні речі змушує усіх гарно почуватися і муркотіти».
— Це Ебоні, — вела далі Дженні, представляючи Пітера худорлявій, вугільно-чорній кішці. — Чи вона не гарна? Ні плями білого, жодної шерстинки. Це досить велика рідкість, знаєш. Ебоні належала старій вдові, продавчині тютюну на Едджвер Роуд. Коли та померла, ніхто не прихистив бідолашну кішку. А ще Ебоні була віддана тій жінці. Вісім років. Думаєш, хазяйка залишила для неї якусь провізію? Ебоні довелося важко на вулиці, правда ж, люба?
Ебоні показала кінчик рожевого язичка в центрі вугільно-чорної мордочки і, засоромившись, швиденько кілька разів лизнула себе. Вона була така втішена, що навіть не знала, чи встати, чи лягти.
— А це, — Дженні вказала на смугастого кота з білою мордою і вусами, котрий чомусь нагадував Святого Миколая — Дж. Паунз Ендрюз, на долю якого випало немало випробувань. Він починав у м’ясній крамниці, яка невдовзі закрилася, потім влаштувався на роботу до кравця, і той прогорів, жив у пансіоні, де трапилася пожежа, й у приватному будинку, в який, єдиний з усього району, влучила бомба. Ну, ти ж знаєш, як поширюються чутки і якими сміховинно забобонними бувають люди стосовно котів. Через погані чутки ніхто, буквально ніхто, не хотів мати справу з Паунзом, хоч скільки мишей він приносив. Відтоді цей кіт дбає про себе сам, хоч він і заслуговує на краще, бо все це зовсім не його провина…
— О, і, звісно, — продовжила Дженні. — Про неї неможливо забути. Цю милу сіру дівчинку звуть Лімпі. У неї видалось нелегке життя. Сирота. Ніколи не знала своєї матері. Загубила її під час повені, ще до того, як у неї розплющилися очі. Сільська кішка, знаєш. Як вона вижила, Бог його зна. А потім ще й потрапила лапою в пастку. Переїхала до міста і навчилася тут жити. Якщо ми говоримо про справжню відчайдушну хоробрість… ну…
Лімпі лягла на бік і почала енергійно митися.
І правда. Пітер помітив, що пальці на її лівій лапці зламані. Але в нього не стало часу затриматися на цій трагедії, бо Дженні уже радісно обернулася до двох наступних кішок:
— А ось наші дві любі сестрички Путці і Мутці. З континенту. Здається, вони казали, з Відня. Пережили справжнє горе. Прибули сюди в 1938 році з біженцями. Їхній будинок знищило в сорок четвертому. Бомба. На щастя, Путці і Мутці в той час гуляли в іншому районі. Коли вони повернулися, на місці їхнього будинку не залишилося нічого, лише вирва. Вони не знайшли навіть маленьких шматочків своїх людей. І після цього ніхто й не подумав взяти їх до себе. Дивовижно, як вони так добре влаштувалися в Лондоні. Я маю на увазі, вони ж іноземки, зовсім не знали наших звичаїв. Любі, гадаю, ви справді неперевершені…
Путці й Мутці, які були парою звичайних короткошерстих смугасточок, однакових на вигляд і на вирази мордочок, з тією хіба різницею, що одна видалась трохи повновидіша за другу, щиро замуркотіли і Путці сказала:
— Ох, насправді це дрібниці. Що нам залишалося робити? Кожен старається, як може, хіба ні?
Отак Пітер перезнайомився з ними всіма, включно з Тіґґо, чорним напівперсом із білою мордою, який мав дім, однак подався в приблуди, бо йому це подобалося і він волів жити так, аніж у комфорті, і Смілі, великим милим сіро-білим котом, що належав чоловікові, який одружився з жінкою, що ненавиділа котів.
Наприкінці рекомендацій Дженні та її перелічень досягнень, випробовувань, негараздів та чеснот кожного мешканця покинутого будинку, там не лишилося жодного кота, який би її не обожнював. Отак Пітер дізнався, що існують різні способи здобути житло і притулок на ніч на вулицях Лондона, і що приваблива натура й гарно підвішений язик можуть виявитися такими ж цінними, як і гострі пазурі та швидка лапа.
Невдовзі їх поселили за взаємною згодою усіх мешканців обійстя в найкращому номері на першому поверсі зруйнованої будівлі у відокремленій маленькій криївці між сходами, що вели до підвалу, й кутком цегляної стіни. Сходи заростали м’яким мохом, який слугував гарною підстилкою, і вони були прикриті з трьох боків залишками цегляної стіни з виступом над головою на випадок дощу. Досі там мешкали дві віденські сестри. Ебоні та Лімпі наполягли, щоб Пітер та Дженні взяли це помешкання собі.