— Ти любиш чай? Ти любиш каву? Я люблю оливки. Чи не гарний день був наступного четверга? Нічого не відповідай! — закричала вона своїм глибоким голосом перш ніж Пітер встиг хоч подумати, що йому відповісти, а тоді підвелася і, пританцьовуючи, подалася геть, скрививши й перехнябивши одне плече:
— Ходи, потанцюй зі мною, туди, сюди і — крутись. Вгору, вниз і кругом, а зараз БІЖИ!
Захоплений Пітер зненацька виявив, що танцює разом із Лулу, стрибає, крутиться в повітрі, приземляється прямо на тротуар і біжить, біжить, біжить за нею так швидко, що забиває памороки. Він не міг пригадати, коли ще веселився разом із такою милою чарівною особою.
Вони повторили це ще кілька разів, після чого Дулу кинулася вбік, подивилася на Пітера блискучими синіми очима й проголосила:
— Звісно, ти знаєш, що я сіамська кішка. Мій батько був королем, а мати королевою, і всі мої брати й сестри — принци й принцеси. Я й сама принцеса. Ти радий?
І знову ще доки Пітер встиг відповісти, що справді радий це чути, Пулу напівсидячи продекламувала, наче вичитала це з книги:
— Я не кішка, я не собака, я більше схожа на мавпу, але загалом Я — це я і більше ніхто. Я ні на КОГО не схожа, — потім вона завершила зовсім не доречною реплікою: — Ненавиджу стрічки для волосся, — встала та пішла в напрямку Портленд-стріт. І трохи відійшовши, зупинилася, глянула через плече й запитала Пітера:
— Ідеш?
Не замислившись ні на секунду, повністю зачарований нею, Пітер не встояв і кинувся слідом за гарненькою кішечкою.
— Куди ми йдемо? — запитав він.
— О, — скрикнула Пулу, знову відстрибнувши убік. — Як ми можемо сказати, доки не дісталися туди? Туди, де захопливо. Я вже давно так не гуляла. Така рада, що знайшла тебе. Разом ми можемо все…
Як виявив Пітер, гуляти з Лулу було чудово, чарівно, захопливо і якось тривожно. Однієї миті вона з реготом вистрибувала на прямі лапи чи перелітала через верхівку паркана на повній швидкості, притиснувши вуха до голови й відстовбурчивши хвоста, або наказувала Пітерові грати в «Повторюй за мною», а наступної миті сиділа навпроти якогось дивного будинку жалюгідно нещасна, невтішно ридаючи. Сльози струменіли з її прекрасних очей, і голосом, що краяв серце, Лулу зізнавалася Пітерові, що вона сама-самісінька в чужій країні, за тисячі й тисячі миль від Сіаму й сіамської рідні.
— Ти не знаєш, ти не можеш знати, що це значить, бути так далеко від усіх.
Пітер відчував, що йому дуже шкода Лулу, адже вона так тужила за рідними. Намагаючись її втішити, він сказав:
— О бідолашна Пулу. Розкажи про свій далекий дім, де ти народилася. Можливо, якщо ми поговорити про це, тобі стане краще.
— Кому, мені? — скрикнула Лулу, її сльози висохли так само несподівано, як і потекли. — Та я народилася в Лондоні, звісно. Де ж іще може народитися пристойна кішка? Вся моя родина також. У нас рід довший за наші хвости. Я казала ж тобі, всі як один королі й королеви? А в тебе є родовід? Ну, мені все одно. Ти такий дотепний. І з’явився так вчасно. Знаєш, я помирала від нудьги, — тут її хрипкий голос зірвався на довірливий шепіт, — я живу з дуже багатими людьми на площі. Будинок номер 35. Вони ДУЖЕ багаті. У нього є акції. Не сумуй, Пітере. Зараз я справді щаслива.
І вона заходилася стрибати, викручуватися, танцювати, викрикувати. Звісно, Пітер повністю потрапив під її владу і божевільно реготав над витівками Лулу.
Багато разів то зупиняючись, то починаючи бігти знову, постійно підіймаючись кудись угору й, пропетлявши кривими вуличками з маленькими схожими між собою будиночками, вони опинилися на чомусь схожому на плато. Це була відкрита місцина, навколо якої проходила залізниця, майже вершина гори. Бо якщо поглянути через край, там було видно весь Лондон, що розкинувся біля ніг і тягнувся на милі й милі вулиць, будинків та шпилів. Вдалині пробігав срібний вигин Темзи й пливли мільйони димарів і дахів, безкінечні ряди сірих будинків і принагідні цятки зеленого на віддалі, що позначали маленькі парки на площах. Була й велика латка зеленого, що виявилася парком Ріджентс, друга така сама латка позначала парк Гайд, а третя — Кенсінґтон Ґарденз. Із доків, фабрик та складів на Темзі здіймалися високі димарі й крани, а все, що далі, леготіло й зникало синюватому тумані.
— Гампстед-Гіз! — оголосила Лулу. — Чи ж не мальовничо? Я люблю тут медитувати.
З цими словами вона всілася на землю, заплющила очі й тихенько посиділа секунд п’ять, потім знову зірвалася на ноги, кілька разів енергійно лизнула себе з обох боків і сказала: