Я ніколи не зустрічав нікого схожого на неї, і вона спокусила мене, припросивши до танцю, а потім ми пішли разом на карнавал, спали в наметі для диких тварин, а потім посварилися…».
Але Пітеру цей варіант розповіді не подобався, бо все це здавалося повною нісенітницею і навіть гірше — якимось абсурдом, не кажучи вже про жорстокість і зраду з його боку. Він навіть уявити не міг, що говорить Дженні щось таке… Ну, а що ж тоді він скаже?
І що більше Пітер думав про це, то менш певною і радісною здавалася йому вся ця ситуація, бо він же зник не на кілька годин і навіть не на день щонайбільше, але аж на три дні. А ще жахливіше було те, що перед тим, як Дулу покинула його, він благав її не повертатися додому до її людей, а вирушити з ним у щось на зразок вічної прогулянки. Звісно, Дженні не потрібно про це знати, але факт залишався фактом: він сам добре пам’ятав, як все було насправді, і відчував, що думати про це дуже неприємно.
На якийсь час він піддавався спокусі вигадати для Дженні побрехеньку, що пояснила б, чому він так безсердечно її покинув. Щось драматичне, можливо, за участі мисливців на котів, двох шпигунів у картатих картузах та робітничих хустках, які викрали Пітера з площі, коли він збирався спіймати для неї гарну мишу середніх розмірів, і запхали до швидкісної машини.
Потім у цій історії з’явилися й інші подробиці: таємничий дім із закритими жалюзями у районі Сохо, мовчазний, зловісний китаєць із довгим ножем, який стеріг Пітера, ватажок банди в масці з лихим поглядом і шрамом через усе обличчя, який домовлявся з торговцем нелегальним хутром, огрядним чоловіком з носом-бараболею й набряклим обличчям. Обійшовши більш ніж двадцятеро своїх охоронців, Пітеру вдалося зрештою вирватися на волю, вийти з підземелля і втекти з того будинку, щоб повернутися до неї.
Але Пітер тямив, що не зможе розповісти цю історію. По-перше, він усвідомлював, що не зможе збрехати Дженні, навіть якщо справді захоче, а глибоко в душі він не хотів цього робити. І, по-друге, історія здавалася не надто переконливою.
Тож єдине, що він спромігся вирішити, це повернутися на площу Кавендиш, хоч Бог його зна, де він зараз і скільки в нього займе часу знайти шлях назад. І діставшись туди, зайти до котячого помешкання, заспокоїти Дженні, чесно розповісти їй про все, що сталося, і попросити в неї пробачення.
Вирішивши так, Пітер одразу ж відчув себе краще і, не затримуючись, щоб помитися чи знайти щось перехопити, стрімкою риссю, а не звичними короткими перебіжками вирушив у дорогу в напрямку, де, як підказував його інстинкт, був південь, південний захід і площа Кавендиш. Але він навіть не усвідомлював, як далеко можна зайти за три дні, навіть зупиняючись так часто, як зупинялися вони з Лулу. Уже майже спустилися сутінки, коли втомлений, голодний, із пораненими лапами, бо ніжні подушечки на його ступнях майже до крові стерлися об кам’яний тротуар, Пітер наблизився до своєї мети. Потрапивши на площу з півночі по Гарлі-стріт, він одразу ж повернув до будинку номер 38 і, прослизнувши у вузький отвір, опинився всередині. Його серце калатало десь у горлі, і загалом Пітер почувався дуже погано.
Те, що Пітер побачив усередині не додало йому снаги. З помешканням нічого не сталося, він не помилився адресою, і, крім того, в цих околицях був лише ще один зруйнований бомбою будинок, зовсім не схожий на цей. Залите місячним світлом обійстя виглядало так само, як і раніше. Тіні простягалися від його стін, карнизів, зарослих бур’яном куп щебеню та руїн, але відчуття були геть інші.
І тоді Пітер зрозумів, чому. Мешканці котячого притулку, здається, повністю змінилися. Тут більше не було лимонно-жовтого Гектора, не було Мікі Рілі. Він не бачив Ебоні чи Дж. Паунз Ендрюза, маленької сірої Лімпі, Тіґґо чи Смілі. Здавалося, що котів так само багато і деякі з них навіть нагадували його друзів. Але коли він ближче їх роздивлявся, то помічав відмінності в кольорах, візерунках на хутрі, формі й розмірі, але понад усе в їхній поведінці стосовно нього. Для них він був зайдою. Вони його не знали. Очевидно, населення притулку постійно змінювалося.
Із завмиранням серця Пітер підійшов до затишної маленької криївки, де вони з Дженні зупинилися в ніч їхнього прибуття сюди. Там хтось був, але очі, які подивилися на нього з-під укриття карнизу, були зовсім не лагідні вологі очі Дженні, а два холодних чужих бурштинових ворожих ока. Щойно Пітер наблизився, кіт привітав його низьким гарчанням і звичайним криком: «Обережно! Проникнення на мою територію».