Помешкання було вільним і відкритим для всіх, але Пітер був не в гуморі сперечатися щодо цього з новим мешканцем криївки, великим вишневим котом із брудно-білими позначками на тілі й шрамами від котячих баталій.
— Вибачте, — сказав Пітер. — Я не хотів зазіхати на Вашу територію. Я шукаю подругу. Ми були тут разом, я хотів сказати, ми приходили сюди разом три дні тому і…
— Ну, зараз вас уже тут немає, — незадоволено пробурчав кіт. — Мене допустив сюди сам старий Блек. Якщо чимось не задоволений, піди спитай його…
— Так, — сказав Пітер. — Я це знаю. Але я справді шукаю подругу. Ви не знаєте, де вона? Її ім’я Дженні Болдрін.
— Ніколи про таку не чув, — сказав вишневий кіт і в’їдливо додав, — але я тут лише відучора. Коли я прибув сюди, в будинку не було нікого з таким ім’ям.
Пітер відчував, як йому стає все гірше й гірше, і страхітлива порожнеча біля серця все росте й росте. Він обійшов котяче помешкання згори донизу, він шукав скрізь. Але там не було Дженні Болдрін і нікого, хто пам’ятав би чи бачив її. Одна строката смугасточка пригадала, що хтось згадував ім’я Дженні, і це все. Це, здається, сталося два дні тому. У Пітера ж було жахливе відчуття, що його зачарували й не три дні, а три роки чи, можливо, три століття минуло. Що якимось чином він залишив планету, десь блукав поміж зірками і щойно повернувся, а все вже змінилося, і найжахливіше — Дженні Болдрін тут більше немає. Вона зникла й ніхто не знає, куди вона пішла чи що з нею сталося.
Якраз тієї миті його вуха вловили звук слабкого шкряботіння, немов двоє котів пробираються в помешкання знадвору. Це були дві близнючки з однаковими позначками і виразами мордочок, окрім того, що одна трохи повновидіша за другу. Серце Пітера стрепенулося, адже він упізнав їх і з радісним криком кинувся назустріч цим кішкам:
— Путці! Мутці! О, який же я радий, що зустрів вас обох. Це я, Пітер. Ви мене пам’ятаєте, правда?
Коли він наблизився, Мутці й Путці зупинилися й подивилася спершу на нього, а потім перезирнулися між собою. Вони, схоже, зовсім не поділяли його радості від цієї зустрічі. За мить виявилося, що вони збираються відвернутися, не сказавши йому ні слова, але потім Путці холодно подивилася на Пітера й промовила:
— Хо-хо! Тож ти повернувся, так?
Але Пітер був надто захоплений, що зустрів хоч когось знайомого, хто міг би розповісти йому, куди зникла Дженні, щоб щось помічати, тому відповів:
— Так. Я шукаю Дженні Болдрін, але не можу її ніде знайти. Чи не знаєте, де вона?
Путці і Мутці ще раз обмінялися поглядами, і тепер Мутці відповіла голосом, сповненим огиди:
— Ні, не знаємо. Та навіть якби й знали, то не сказали б тобі.
Пітер знову відчув страх і непевність.
— Але чому? — запитав він. — Я не розумію. Куди вона пішла? І чому ви мені не скажете?
— Тому що, — відповіли одночасно Пітці й Мутці, — ми бачили тебе!
Пітера переповнили найгірші здогади.
— Ви бачили мене, що?..
— Тебе і ту іноземку з Сіаму, — відповіла Путці, задираючи носа угору, Мутці зробила такий самий зневажливий жест, що було трохи дивно, адже вони самі були іноземками.
— Ваші танці з нею посеред вулиці й оцей твій погляд, наче все миттю вилетіло тобі з голови. О, так. Ми бачили вас.
— І як ти притулився до неї носом і слухав того дурного вірша. І також ми чули, що ви говорили, — урвала Мутці.
— Еге ж, тоді ти побіг за нею, — продовжила Путці. — МИ одразу ж повернулися і розповіли Дженні.
— О! — сказав Пітер, відчуваючи, як тягар лягає йому на серце. — Що вона сказала?
Сестри задоволено усміхнулися. Путці вела далі:
— Вона сказала, що не вірить нам, що це якась помилка.
Мутці додала:
— Ми порадили їй іти геть, бо ти не вартий її. Незважаючи на все, що ми розповіли, вона сказала, що залишиться й чекатиме, бо впевнена, що ти невдовзі повернешся.
— Але МИ знали, що ти не повернешся, — переможно сказала Путці. — Ми так їй і сказали. Ця чужинка! Усі тут її знають. Ох! Лише чоловіки можуть бути такими дурними. Тож зараз ти отримав. Уночі Дженні зрозуміла, що ми мали рацію, тому вранці вона зникла. Ми не бачили її відтоді і ми думаємо, що вона вчинила правильно.
Мутці в’їдливо додала:
— Сподіваюся, ти хочеш її повернути.
— О так, — сказав Пітер, навіть не переймаючись, що ця самовдоволена пара пліткарок побачить його біль і тугу. — Так, я хочу її повернути. Дуже хочу.
— Ну, — знову хором відповіли вони, — ти більше її не побачиш. Вона зникла.
І тоді вони відвернулися і, високо піднявши хвости, пройшли через уламки і бур’яни вглиб помешкання, залишивши Пітера на самоті.