Ніколи йому ще не було так кепсько, навіть коли він обернувся на кота і няня викинула його на вулицю. Бо це було до того, як він зустрів Дженні Болдрін. Тільки тепер Пітер зрозумів, наскільки самотнішим і нещаснішим можна почуватися після того, як втратив когось, любого серцю. І, звісно, він розумів, що заслужив на це.
Але ще більше боліло йому в серці за Дженні, яка заради нього залишила дім і тих, кого любила, свою знову віднайдену родину. Пітера не обдурило те, як Дженні замаскувала свій вчинок. Він знав, що Дженні багато коштувало це рішення, але вона зважилася на це, бо любила його. І ось як він їй віддячив.
Пітер вийшов із котячого помешкання, заледве усвідомлюючи, що він робить чи куди бреде, бо сльози каяття за свою бездумну й безвідповідальну поведінку засліпили його. А коли на площі Кавендиш засвітилися ліхтарі, він присягнувся, що десь колись неодмінно знайде Дженні, навіть якщо муситиме шукати все життя лише для того, щоб з останнім подихом сказати їй, що він не тямив, що робить, і любить її, її єдину.
Напевно, десь Пітер знову її знайде, але його запал охолов, коли він лише уявив величезне місто Лондон з мільйонами людей, будинків й усіма тими місцями, де маленька смугаста кішечка з білою шиєю і мордочкою та прекрасними лагідними очима може ховати своє розбите серце.
І все-таки з чогось потрібно починати. Можливо, о, можливо, вона повернулася до Бафф на розі М’явз! Чому він досі про це не подумав? Напевно, коли він її покинув, Дженні мала вчинити саме так.
У нього знову з’явилася надія, і він припустився через М’явз, щоб перевірити.
Розділ двадцять п’ятий
Пошуки
Усю ніч Пітер з тяжким серцем сидів на тротуарі і спостерігав за будинком Бафф на вулиці М’явз. Здавалось, Дженні там немає, але він не міг упевнитися в цьому до наступного дня.
У будинку ввімкнули світло: спершу на нижніх поверхах, потім на верхніх поверхах. Одного разу він побачив каштанову голову Бафф у вікні, у жовтому світлі лампи, але, здається, Дженні не вибиралася їй на плечі.
Тоді одне за одним вікна згасли не лише в будинку Пенні, але на всій вулиці М’явз, доки освітлення залишилося лише від вуличної лампи на розі й місяця угорі. Пітер почав кликати Дженні, спершу тихенько, тоді голосніше, з усім нещастям і скорботою, що були в нього на серці, але не отримав від неї жодної відповіді, жодного натяку на її присутність не надходило на його чутливі вуса й шерсть.
Єдиним результатом його криків стало те, що на М’явз розчинилося вікно і хтось закричав:
— Цить, кицько! Замовкни! Іди геть!
Після цього Пітер більше не посмів кричати, бо згадав, що говорив містер Блек про умови їхнього перебування в околицях, які залежать від того, наскільки тихо вони поводитимуться і не турбувати мешканців. А він мусив залишитися тут просто на випадок, якщо Дженні гнівається на нього і ще є надія побачити її чи дізнатися щось про неї завтра.
Це було довге самотнє безсонне чатування на тротуарі, але воно зрештою минуло з приходом молочара. Темрява почала розсіюватися зі сходу: спершу небо посіріло, тоді стало перлово-рожевим, і невдовзі зійшло сонце й залило все денним світлом.
Однак ще багато сумних нудних годин довелося чекати, доки М’явз прокинулася, починаючи новий день.
Зрештою двері будинку номер 2 відчинилися й джентльмен із чорним шкіряним дипломатом у руках та респектабельним гомбурзьким капелюхом на голові з’явився на вулиці й попрямував до площі. Пітер припустив, що це батько Бафф іде на роботу. У будь-якому разі він небагато дізнався б від нього, але невдовзі двері відчинилися знову, і цього разу вийшла Бафф разом із матір’ю. Вона несла портфель, книжки і ланч.
Побачивши її, Пітер забув про все на світі й кинувся через вулицю, волаючи:
— Бафф! Бафф, будь ласка, почекай! Ти бачила Дженні? Ти знаєш, де вона? Я жахливо завинив перед нею і мушу знайти її, щоб вибачитися.
Але, звісно, Бафф не могла зрозуміти ні слова з того, що він казав. Усе, що вона бачила, це великого брудного білого кота, що перебігав через вулицю й жалісно нявкав. На мить він видався їй знайомим, немов вона бачила його десь до цього, і вона придивилася до Пітера, коли проходила повз, наче намагаючись щось пригадати.
А потім Пітер почув, як Бафф сказала своїй матері:
— Мамо, як ти думаєш, чому Дженні пішла після того, як знайшла мене? Гадаєш, вона повернеться? Уже стільки днів минуло…
Він почув, як її мати відповіла:
— Бафф, ти певна, що то була Дженні? Після усіх цих років… Це могла бути інша кішка, схожа на Дженні.