— О, мамо… В усьому світі Дженні така єдина, — і тут її голос стих, бо вони з матір’ю відійшли далі, а коли вони завернули за ріг площі, їх вже не було чутно. Пітерове серце стало таким холодним і важким, як бруківка, на якій він сидів, а в його вухах лунала остання фраза Бафф:
— У всьому світі Дженні така єдина.
Пітер переконався в правдивості цих слів, коли втратив її, можливо, назавжди.
Більше не було потреби чекати чи виглядати чогось на М’явз. І, крім того, глибоко в серці Пітер знав, що навіть гніваючись на нього Дженні відповіла б на його поклик, якби була там.
Але де шукати тепер? Тим часом, запанікувавши, Дженні могла повернутися до котячого помешкання, тож Пітер завернув за ріг, протиснувся під зламаною дошкою, у поспіху заледве не відірвавши собі вухо, але, звісно, її там не було. Він був би радий навіть вислуховувати докори двох сестер лише тому, що вони останніми розмовляли з Дженні, але вони пішли і там сиділо лише кілька незнайомих котів, оскільки більшість мешканців котячого помешкання подалися у своїх справах.
І тут його осяяло, що він має шукати в іншому місці й, напевно, далеко звідси, бо Дженні залишила ці околиці, які завдали їй стільки горя.
Пітер подумав, що повернеться й пошукає у доках, бо, найімовірніше, Дженні подалася саме туди. Він ішов і вдень, і вночі. Й оскільки його розум був зайнятий пошуками, Пітер навіть не усвідомив, яким досвідченим і вправним лондонським котом він став завдяки навчанням і тренуванням Дженні. Сигнали, звуки і несподівані крики більше його не лякали, він навчився автоматично уникати неприємностей, міг за потреби миттєво зникнути й заховатися. Де б він не опинявся, Пітер завжди інстинктивно визначав безпечні місця, куди можна заховатися в разі небезпеки, щось, під що є змога заповзти чи куди видряпатися. Але, звісно, він робив усе це несвідомо. Потім Пітер почав бачити Дженні у кожній смугасточці, що згорнулася на виході з крамниці, милася у вікні, перестрибувала через огорожу чи робила таємні запаси.
Туга за Дженні завжди жила в його серці, й щоразу, коли Пітер завертав за ріг, його серце оживало в надії, що він наближається до своєї втраченої подруги. І якщо йому на очі потрапляв хоч хтось у тигрову смужку, неважливо, якого розміру, форми чи кольору, Пітер страждав спершу від надії віднайти Дженні, а потім від розчарування, що це не вона.
Потім у Пітера чомусь з’являлася сильна віра, що, напевно, зараз він знайде її просто за цим рогом, тож він мчав туди на повній швидкості, щоб глянути. Там нікого не було, лише якісь діти гралися в стічній канаві, чи, може, жінки стояли в черзі до місцевої рибної ятки або крамниці солодощів, чи, можливо, лише пес облегшувався на вулиці. Тоді Пітерові почало здаватися, що він пропустив її, що вона була тут, але, напевно, щойно завернула за наступний ріг, і, якщо він бігтиме щодуху, то, можливо, наздожене її.
Така поведінка, звісно, невдовзі призвела до виснаження, особливо тому, що він не зупинявся поїсти чи попити. Пітер пив і їв, хіба коли проходив повз калюжі брудної води, що досі залишалися після минулого дощу в деяких заглибинах на вулиці, чи щось їстівне траплялося на шляху протягом цього безладного пошуку, на який його підштовхували муки совісті. Він занедбав себе також, не зупиняючись, щоб помитися чи почиститися, і невдовзі його біле хутро втратило блиск, стало забрьоханим і брудним, рожева шкіра назбирала бруд і почала свербіти. Тож невдовзі Пітер перетворився на смердючого, жалюгідного приблудного кота, що блукав уздовж лондонських заток та річки Темзи.
І все-таки він біг далі, ніч перетворювалася на день, а день на ніч. Він спав тоді, коли більше не міг іти через утому. Коли йому випадала нагода поспати, завжди виринала згадка про милу й незабутню мордочку Дженні з білою шиєю, ніжно-рожевим носом, блискучими вологими лагідними очима, її особливу манірність, усмішку, про те, як вона швиденько поглядала на нього, щоб переконатися, що з ним усе гаразд, про її граційні рухи, коли вона милася, її життєрадісну поставу. І він згадував про її маленькі слабкості до своєї родини й родоводу, її бажання покрасуватися перед Пітером, і водночас про її силу, впевненість, натреновані лапи та спокійні впевнені рухи, коли вона виходила полювати чи втрапляла в якусь небезпеку. І це штовхало його бігти далі на пошуки.
Діставшись доків, він згадав ще одне місце, де можна пошукати, і попрямував до хижі містера Ґрімза, сподіваючись, що Дженні могла повернутися туди посумувати за своїм втраченим другом чи віддати шану старому.
І знову був сірий холодний дощовий день, коли Пітер далеко за полудень прослизнув під вантажні вагони. Так само колись вони з Дженні нарешті підійшли до хижі з жерстяним дахом, з якого стирчав кривий димар.