Не згадуючи, чому вона покинула котячий притулок на площі Кавендиш, Дженні розповіла, що майже одразу повернулася до сховища і здивовано побачила, що меблі повернулися на свої місця і все стало, як було. Напевно, меблі вивозилися на якусь виставку чи щось таке, і їх повернули назад, щойно виставка закінчилася.
Дженні не сказала Пітерові, що прийшла сюди, бо саме тут вони вперше зустрілися і були такі щасливі на початку їхньої дружби, коли Пітер вчився бути котом. Але слова були тут зайві, бо Пітер і так добре це розумів. Тепер йому було соромно, що він одразу ж не побіг до їхньої першої домівки, а сліпо й безладно тинявся Лондоном, марно її шукаючи.
Звісно, він був ще замолодим, щоб розуміти істотну відмінність між тим, як все сприймали він і вона. Тим не менше, Пітер виявився досить мудрим, щоб дозволити собі маленьку білу брехню, розповівши, що він навмисно прийшов сюди, відвідавши всі інші знайомі місця, де вона могла би бути, а не потрапив до сховища випадково в голодному напівмаренні.
Важливо було лише те, що вони знову разом і що Дженні не ображається на нього. Вона з цікавістю слухала, коли Пітер розповів їй, що Бафф говорила матері, про похмуру зміну, яка сталася з хижою їхнього померлого друга містера Ґрімза і про неприємного її теперішнього мешканця, про «Графиню Ґрінок»; тут Дженні щиро реготала, коли почула про скарги Мелі на мишей і щурів і що їх знову чекають на роботу.
Ні, різниця у їхніх стосунках була, і Пітер добре це усвідомлював. Ця різниця полягала не в помсті чи якійсь інакшій поведінці Дженні стосовно Пітера, але в певній заклопотаності, принагідній її замисленості з відсутнім поглядом і стурбованим виразом мордочки, загадковими зникненнями Дженні зі сховища, після яких вона поверталася ще більше занепокоєна і явно засмучена.
У всьому іншому вона стала навіть добрішою й уважнішою до Пітера, ніж доти, більш щирою, вдумливою і пильною щодо його гаразду та здоров’я (яке, коли він став знову регулярно харчуватися, швидко покращувалося), часто усміхалася до нього і намагалася передбачити, чим би йому хотілося зайнятися. Пітер помічав, що іноді без конкретної причини Дженні могла несподівано встати, підійти до нього й двічі чи тричі лизнути в очі, у щоки чи поміж вух. Потім вона ласкаво й залюблено дивилася на нього, але також, здавалося, велика гризота залягла між блискучих зволожених очей. Ясно, що в Дженні знову щось на думці, щось таємне. І щось дуже її турбувало, хоч Пітер і не здогадувався, що саме.
А ще після пригоди з Лулу між ними залягли сором і замовчування, тож вони не намагалися надто глибоко проникати в думки одне одного, немов уникаючи зачіпати певну скриньку з позначкою «Особисте», відкривши яку, можна випустити старі болючі спогади. І з цієї причини Пітер остерігався прямо запитати, що сталося і чи може він якось допомогти. Але спливав час, і, здавалося, Дженні сумувала все більше.
А тоді одного дня Дженні не було вдома досить довго, потім вона повернулася стурбована більше, ніж звичайно. Вона ласкаво привітала Пітера, але майже одразу забилася в куток ліжка і присіла там, підібгавши під себе передні лапи, дивлячись прямо перед собою. Пітер знав, що коти роблять так, коли вони сумні чи не надто добре почуваються. Лише час від часу Дженні трохи повертала голову і позирала на нього, і тоді Пітер помітив, що з її очей струменять сльози і вона просто у відчаї.
Тепер він уже не міг стримуватися. Пітер підійшов до неї, ласкаво лизнув її мордочку, відчуваючи на своєму язиці солоні сльози і сказав:
— Дженні, люба. Щось сталося. Ти така засмучена. Чи не розповіси мені? Можливо, я можу чимось зарадити. Я ладен на все, щоб знову зробити тебе щасливою…
Але Дженні тільки ще більше заридала й підповзла ближче до Пітера, доки він ласкаво її заспокоював. Вона, здається, трохи заспокоїлась і щось вирішила, бо за мить підвелася, струснулася, провела язиком по спині, немов даючи собі кілька секунд на перепочинок, щоб упорядкувати все, що збиралася сказати. Тоді зрештою Дженні обернулася до Пітера з похмурим і стурбованим виразом мордочки, але разом із тим у ній проступала якась рішучість до дій, які більше не можна відкладати на потім.
— Пітере… Слухай мене і не лякайся. Дещо сталося… Настав час, я мушу тебе покинути.
Після цих слів Пітер відчув такий біль у серці, немов його ударили ножем.
— Покинути мене, Дженні? Але чому? Як ти можеш? Я не розумію. Куди ти підеш? Чому я не можу піти з тобою? Куди б ти не прямувала, я хочу бути…
Дженні завагалася перед тим, як відповісти, немов сама ще шукала шляхів це оминути чи вибирала слова, щоб Пітерові менше боліло і легше було її зрозуміти. Тоді вона зітхнула і промовила: