— Пітере, я не можу цьому зарадити. Демпсі викликає мене. Мушу піти з ним.
Якоїсь миті Пітер навіть не второпав, про кого чи про що вона говорить. А тоді зненацька в нього вихопилося довге низьке гарчання, а хвіст почав шалено сіпатися. Зараз він згадав жорстокого кремезного рудого кота зі шрамом на морді, на якого він натрапив на початку своєї дивної пригоди. Пригадав його зарозумілий затятий голос і безжальний напад. Пітер знову пережив приголомшливі удари й блискавичну атаку, яка змела його з місця, гострі зуби, що рвали йому вухо, кігті, що, немов тисячі ножів, дряпали груди й живіт. Він пригадав і глузливий, в’їдливий крик Демпсі, коли зранений, побитий і ледь живий Пітер відповзав геть: «… і не повертайся Бо наступного разу я, напевно, тебе вб’ю…».
Але, окрім люті від цих спогадів і болю приниження, Пітер відчував ще й здивування від того, що говорила Дженні, бо нічого не розумів. Він сказав:
— Дженні! Піти з Демпсі? Але я не розумію, чому. Я не хочу, щоб ти залишала мене…
Дженні відповіла:
— Це наш закон, Пітере. Коли тебе викликає Демпсі чи хтось подібний, ти маєш піти з ним. Він не хоче більше чекати, тож я мушу це зробити.
— Але, Дженні, — заперечив Пітер. — Я поговорю з ним про тебе. Я мав би зробити це вже давно, правда? Ти моя…
Дивно, Дженні нічого на це не відповіла, але з тугою подивилася на Пітера. Він запитав її:
— Дженні, ти хочеш піти з ним?
Дженні відчайдушно заперечила:
— Пітере! Як ти можеш таке запитувати? Я ненавиджу його. Я сотні разів благала його відпустити мене, але він цього не зробить. Він говорить, що вже вирішив і я маю піти з ним, на його боці закон. Невже не розумієш, Пітере, я нічого не можу вдіяти, окрім підкоритися…
І тієї миті вперше у Пітера виникло дивне відчуття, немов Дженні щось від нього приховує, не все йому розповідає і так намагається його захистити. Він знав багато законів, що регулювали життя й щоденні справи котів. Дженні розповідала про них, доки вони були разом, і всі ці закони здавалися правильними та логічними, їх легко було зрозуміти, дізнавшись причину, чому вони виникли. Усі, крім цього одного, і Пітер був певний, там є щось іще, щось, чого Дженні йому не казала.
Тож Пітер висловився:
— Я не хочу, щоб ти йшла. Я не дозволю тобі піти, Дженні, бо я люблю тебе. Що я можу зробити за законом, щоб ти залишилася зі мною? Дженні, скажи мені правду, або я піду до Демпсі і спитаю його…
Тепер Дженні зрозуміла, що Пітер виріс і змінився. Він дуже її любив, і через це вона більше не могла приховувати від нього правду, хоч і хотіла таким чином його захистити, тож зрештою відповіла тихеньким переляканим голосом:
— Якщо ти справді хочеш бути зі мною, Пітере, за законом, мусиш битися з Демпсі, і якщо ти переможеш його, тоді мені не доведеться іти з ним, і я зможу піти з тобою, — і тут Дженні знову почала гірко плакати.
Пітер, однак, одразу ж сказав:
— Тоді я битимуся з Демпсі, бо хочу, щоб ти назавжди залишилася зі мною, Дженні. Я вмію битися, ти навчила мене.
І тоді Дженні розридалася ще дужче, а Пітер благав її заспокоїтися і розповісти йому, чому вона плаче. Тож зрештою Дженні пояснила:
— Мені так страшно, Пітере… якщо ти битимешся з ним. Бо це зовсім інакше: тут або ти маєш його вбити, або він вб’є тебе. І ніяк інакше. О, Пітере, Демпсі такий кремезний, дужий і страшний, ніхто ніколи не міг його побити. Якщо він вб’є тебе, мені доведеться померти. І тому, гадаю, буде краще, якщо я піду з ним, Пітере, бо я не витримаю, якщо щось станеться з тобою. Хіба ти не розумієш? Дозволь мені піти…
— Я також дужий, Дженні, — сказав Пітер.
— Звісно, — швидко відповіла Дженні, — але, о, мій Пітере, у тебе є таємниця, яку знаю лише я. Ти не справжній кіт, ти людина і, можливо, тому я люблю тебе ще більше. Демпсі — справжній кіт, і він знає усі ці прийоми, знає, як битися і вбивати. Ні, Пітере, я тобі не дозволю. Ти зможеш мене забути після того, як я піду…
— Ні, — сказав Пітер. — Я тебе не відпущу. Я битимуся за тебе за законом і вб’ю Демпсі, — тоді він додав, хоч і не хотів цього казати: — Або він вб’є мене.
Насправді Пітер сумнівався у своїй перемозі, адже розумів, що одна справа — грайливі бої чи навіть напівсерйозні сутички за вигоди або право користування певною територією, що відбуваються суворо за правилами і навіть можуть за певних умов перериватися, і зовсім інше — зустрітися віч-на-віч з Демпсі, щоб вирішити, з ким навіки залишиться Дженні Болдрін.
О так, це зовсім інше. Бо тут не буде правил та етикету, жодних прикидань, гри з поглядами, жодного миття, коли потрібен перепочинок, ніяких грайливих поступок і переваг, щоб зробити змагання більш захопливим, жодних щедрих жестів чи лицарської поведінки, просто рванина зубами і кігтями, доки один чи другий сконає.