І тоді він зрозумів поведінку Дженні Болдрін. Наскільки вона любила його й перед якою жахливою дилемою постала, намагаючись його врятувати. Але він усвідомлював, що нічого не залишається, як битися з Демпсі, й заради Дженні та заради себе намагатися з останніх сил його здолати.
Пітер збагнув іще одне. Хоч він не певен, що зможе подолати такого досвідченого й грізного супротивника, він зовсім не проти вийти на герць і майже чекає цього. Демпсі таки щось отримає і від нього, доки він загине…
— Не хвилюйся, Дженні, — сказав Пітер, — тобі не доведеться йти з Демпсі. Я не боюся його.
І тоді Дженні, несподівано змінивши роль захисниці на роль захищеної, перестала плакати, подивилася на Пітера майже з благоговійним виразом в очах і сказала:
— О, Пітере, я знаю, що ти його не боїшся. Ти від самого початку нічого не боявся. О, так добре мати когось, на кого можна покластися.
З її словами щось прийшло до Пітера, якесь мовчазне прийняття того, що готує для нього доля. Адже не лише життя без Дженні було немислиме і не варте того, щоб його прожити, це він розумів від самого початку і це підтвердилось протягом довгих днів і ночей її пошуків. Однак також тут були і його особисті маленькі рахунки, які йому хотілося звести з великим огидно-рудим котом. Бо він, Пітер Браун, з його білим хвостом, чотирма лапами і пухнастими вухами, котячими очима, вусами та тілом, всередині, у своїх думках досі був людською істотою, маленьким хлопчиком і сином солдата. Його батько вчив його не прощати образ і битися за те, що вважаєш правильним, проти будь-якого виду гніту, не зважаючи на те, яким би дивним все це не здавалося. Тепер важливо було лише одне: він мав битися.
Пітер пояснив це Дженні чи принаймні спробував це зробити так, як тільки міг. На його здивування, її ставлення до цієї ситуації змінилося, сльози висохли, вона припинила сумніви й самообвинувачення та майже миттєво стала зовсім іншою кицькою. Так Пітер здобув свою давню товаришку, партнерку, кішку, що завжди прикриє, ту Дженні, яку він колись зустрів, пізнав і полюбив — вірну, незламну, з холодним розумом, завжди мудру, успішну, дієву та здатну опанувати себе.
— Дуже добре, Пітере, — сказала вона зовсім іншим тоном, бо час для ридань, роздратованості і сентиментальних нарікань уже для неї минув, — зрештою існує спосіб, як я можу тобі допомогти. Я покажу тобі кілька прийомів, про які ти не вичитаєш у книзі, і, можливо, Демпсі вони також невідомі, я готуватиму тебе. Ти маєш загартуватися, Пітере, і забути про все. Я збираюся бити тебе, а ти мусиш приготуватися бити мене, бо ситуація серйозна. Коли надійде час і ти зустрінешся з ним, жодного послаблення не буде. У нас трохи менше трьох днів, бо саме тоді Демпсі сказав, що прийде по мене. Це небагато, але зрештою ми можемо потренуватися й старанно попрацювати над рухами. Демпсі не знає про тебе, тож він не готуватиметься, хоч він б’ється майже увесь час, тому завжди в гарній формі. І все-таки…
— Коли і як це буде, коли він прийде? — запитав Пітер.
— Уночі, — відповіла Дженні. — На третій день уночі. Він прийде і покличе мене в отвір залізної труби з вулиці. Він буде лютий і нетерпляче чекатиме, доки я вийду. Будь-що і будь-кого, хто стане на його шляху, він спробує знищити.
— Ага, — сказав Пітер. — Я розумію. Ти не вийдеш, а вийду я. На вулиці багато місця…
— Це буде перевагою Демпсі, — сказала Дженні, — він найкращий вуличний боєць, якого я бачила в околицях. Але тут нічим не зарадиш. Він занадто досвідчений, щоб дозволити заманити себе сюди. Інакше ти міг би спробувати влаштувати засідку на нього в тунелі й убити його там.
Пітер якусь мить здивовано дивився на свою подругу й напарницю, а потім сказав:
— Але це нечесно. Я не можу так вчинити.
Дженні відповіла:
— О Пітере, у такій битві немає такого, як «чесно» чи «нечесно». Тут є лише життя і смерть, загибель чи виживання. Будь певен, Демпсі не турбуватиметься, щоб все було «чесно»…
— Ну, — сказав Пітер. — Мені все одно, як поводитиметься він. Я мушу дотримуватися, щоб все було чесно.
Дженні голосно зітхнула. Були певні речі в Пітері, певні грані його людської особистості, які вона ніколи не зможе зрозуміти. Їх потрібно просто прийняти.
— Дуже добре, — сказала вона, — ходімо до гімнастичного залу й почнімо…
За гімнастичний зал слугувало велике, щойно відремонтоване й зовсім порожнє складське приміщення десь за п’ять приміщень від того, де вони оселилися.