Зараз стіна несподівано відволікла й спантеличила самого Демпсі, й перед тим, як великий котяра відновився достатньо, щоб піти в атаку, яка, напевно, стала би кінцем його супротивника, Пітер зміг розвернутися й стати на всі лапи подалі від смертельних доторків, люто й загрозливо шкірячи свої білі зуби і піднявши ліву передню лапу. Зрештою він на мить зупинив Демпсі, змусив його пригальмувати, щоб вивчити слабкі місця супротивника перед тим, як остаточно його добити.
Важко уявити собі жалюгіднішу постать, ніж Пітер. Він тремтів, як осиковий листок, одна передня лапа не працювала, але друга була піднята до бою. Демпсі збирався напасти востаннє, щоб його прикінчити.
На мить його розум прояснів, і Пітер побачив, як Демпсі наступає, розгледів його вузькі розкосі очі, переповнені ненавистю, виставлені вперед вуса, й Пітерові здалося, немов Демпсі схожий не на кота, а на щура. Пітер згадав того щура, якого він так майстерно вполював у коморі «Графині Ґрінок». З усієї сили, яка в нього ще залишилася, Пітер підстрибнув у повітря, викрутився й приземлився прямо на спину супротивникові.
Демпсі розгублено й перелякано закричав, бо за сотні його битв, його ніколи так не атакували. Тоді він відчайдушно почав скидати Пітера. Він стрибав то праворуч, то ліворуч, вгору, вниз. Крутився. Бився об стіну, дряпався і ставав на задні лапи. Але все міцніше й міцніше Пітер стискав свої щелепи, шукаючи тієї критичної точки, сам прибитий ударами, які завдавав Демпсі, бо той був набагато сильніший за щура. Здавалося, ось-ось Пітера скинуть, у нього вже зовсім не залишилося сил триматися. І якраз у такі миті Пітер ставав затятим, і де йому бракувало сили, він надолужував хоробрістю й запалом.
Зрештою Пітер намацав кістку і нерв, щось хруснуло, і Демпсі без подальшої боротьби обм’як і завалився набік. Його ноги й хвіст ще раз сіпнулися і після цього він більше не рухався.
Пітер переміг. Але чого це коштувало. Бо, розтягнувшись біля нерухомого закляклого тіла Демпсі, стікаючи кров’ю з сотень ран, Пітер знав, що, напевно, жити йому залишилося недовго. Він переміг і врятував Дженні, але сам мав померти з хвилини на хвилину. Він був занадто понівечений, щоб вижити. Куди б не попрямував його суперник, Пітеру не довго залишалося, щоб піти за ним. Переможець і переможений невдовзі лежатимуть поруч в одній купі пороху.
Пітер навіть не надто заперечував. Він почувався таким втомленим і пораненим у стількох місцях, що смерть здавалася йому відпочинком і кінцем усіх мук. Але перед тим, як відійти, він хотів ще раз побачити Дженні Болдрін і попрощатися з нею.
Доклавши неймовірних зусиль, Пітер підвівся зі свого закляклого й переможеного ворога і востаннє подивився на того, хто так жорстоко з ним бився. Він був сповнений жалю, який солдат, що переміг у битві, відчуває до переможеного, але доблесного ворога. Цей жаль, на здивування Пітера, був чимось подібний до любові. Бідолашне заклякле тіло, нещодавно таке сповнене життя, з блискучими очима, напруженими м’язами, які пульсували під рудо-коричневим хутром, стало купою шкіри й кісток, і Пітер, дивлячись на те, що він зробив, на мить захотів повернути все назад і воскресити Демпсі. Тоді він згадав, що й сам помирав через цю сутичку, і, зібравши останні сили, вирушив у довгу болісну путь через трубу й тунель до їхнього дому.
Оскільки його праве плече було зламане, а ліва задня нога поранена, Пітер не міг стояти, але болюче проповзав дюйм за дюймом через бруд, пилюку й павутиння тунелю, аж доки дістався до дірки в плінтусі. Він дивувався, чому Дженні не вийде, щоб йому допомогти, а потім згадав, що за законом чесної битви вона не має права цього робити і залишатиметься там, де вона є, доки переможець прийде її забрати.
Крім того, він знав, що занадто слабкий, щоб гукнути її. Він повз по темних і похмурих проходах, здавалося, багато годин, доки наблизився до складу, що став їхнім домом, і, вже бачачи свою мету, зібрав рештки сил, протиснувся через перекладини, застрибнув на ліжко і впав на бік, коли Дженні підбігла до нього, волаючи: