А потім сталася дещо дуже дивне, хоча, можливо, не таке й дивне, якщо добре подумати. Чорно-біле кошеня на руках у няні, від якого Пітер відмовився, ледь чутно нявкнуло, і хлопець почув її і зрозумів.
Пітер зрозумів, і він знав… о, не те, що вона насправжки каже, бо з перетворенням на людину всі його знання котячої мови випарувалися з пам’яті, немов ніколи їх і не було. Але він упізнав тужливу мелодію жалісного тихенького нявкоту, плачу нічийної, не любленої і приблудної кішки, так добре йому відомого. Це було самотнє і прихильне серце, яке благало, щоб він прийняв його, зігрів і втішив.
Пітер відчував, у цьому нявкоті містилася туга, біль і сподівання, вже давно йому відомі. На мить, востаннє, суворі яскраві спогади приблудного життя, всього, що сталося з ним, і всіх тих місць, де він побував протягом своєї хвороби, засяяли в його пам’яті.
Це кошеня немовби кричало, щоб він порятував його від тих бід, які пережив сам. Адже так страшно народитися маленькою безпомічною істотою, загубленою в гігантському всемогутньому світі, переживати то голод, то спрагу, мати тужливу потребу комусь належати, щоб тебе любили, бути для когось важливим. Крик цієї кішечки був криком самотності відторгнення, криком вигнаниці кам’яного серця байдужого міста.
На мить всі спогади, звуки й запахи знову повернулися: брудні вулиці, вкриті бруківкою, стічні канави, жахливі крики, звуки і вуличний гамір, гуркіт і тріск речей, з силою пожбурених у тебе, жахлива сліпа паніка нескінченної втечі. Схоже, відчайдушний нявкіт приблудної кішки зробив можливим для нього ще раз підглянути через зачинені двері в інший світ, який він назавжди покинув. Там примарні чотирилапі істоти безгучно прослизали від схованки до схованки на вулицях безжального міста, стояли на задніх лапах біля хиткого сріблястого циліндра сміттєвого баку, шукаючи їжу, чи зализували свої рани й болі, заховавшись у покинутих руїнах. А потім усе це зникло. Двері зачинилися, і він більше нічого не бачив.
І знову Пітер почув жалібний писк чорно-білого кошеняти, але тепер це вже не викликало в його свідомості темні образи. Цей крик просто зачепив його за серце. Чому, чому він відмовився від неї першого разу? Зосередившись на маленькому покинутому звіряткові, він не міг навіть пригадати. Лише відчув, що має взяти її, що він уже її любить.
— О, няню, дай мені її, будь ласка. Я її хочу…
Няня знову підійшла і поклала кішечку на його ліжко. Кошеня одразу ж поповзло до Пітерових грудей, поклало йому голову на підборіддя. Потім у Пітеровому житті так робило багато котів, немов вони знали й розуміли, що він один із них. Там кошенятко пригрілося й почало так голосно і задоволено муркотіти, що, здавалося, затрусилося все ліжко.
Пітер підняв здорову руку, якою досі міг користуватися, і пальцями, що виглядали з-під перев’язки, лагідно погладив голову кицьки, потер її щоку і почесав під підборіддям, немов інстинктивно знав усі місця, доторкаючись до яких можна принести коту найбільше задоволення й утіху.
Непоказна чорно-біла кішечка муркотіла голосніше й голосніше, вона підсунула своє маленьке тіло навіть ближче і тісніше притулилася до його шиї й обличчя, повністю здаючись на його милість.
Пітерова мати сказала:
— Дивись, яка мила. Як ти її назвеш?
Пітер подумав якусь мить, підшукуючи гарне ім’я. У голові крутилося щось, що він уже десь чув, немов у нього вже була кішка, це ім’я було йому таке знайоме й рідне.
Він подивився на свою матір, а потім на маленьку приблудну кішечку, і нічого, навіть слабке відлуння з минулого не підказало йому. Він був навіть не певен, чи він колись знав те ім’я.
Але в ці двері, що швидко зачинялися, прийшло чудове відчуття миру й безпеки. А всі його темні страхи залишилися зачиненими там. Він більше нічого не боявся: ні дивної лікарняної палати, де опинився, ні тупого болю своїх ран, ні самотності, нічого. Скидалося на те, що протягом довгих годин він спав і йому снився сон, який він більше не міг пригадати, цей сон забрав його страхи геть, тому Пітер вже ніколи не відчує, як відчував досі. Хлопчик зрозумів, що ніколи у своєму житті ще не був таким щасливим.
Зрештою він заговорив, сповнений невинної втіхи:
— О, мамо! Яка ж вона мила! Дивись, як вона мене любить. Я назву її Плямкою через оцю чорну плямку в неї на носі. Будь ласка, можна вона спатиме зі мною?