Я принесу людям найвищий дарунок, який тiльки можливий в цьому свiтi — Дарунок Справедливостi. Менi не потрiбнi нi почестi, нi багатства, нi слава — цi iграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди пiдуть за мною, щоб раз i назавжди вiдновити Справедливiсть. я поведу їх, бо я знаю шлях…
— Добридень, Таню.
— О, професоре! Дякую, що не забули мене.
— До речi, у мене є iм'я i по-батьковi.
— Так, так, Iване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.
— Обов'язок лiкаря — не забувати пацiєнтiв. Як себе почуваєте?
— Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всi.
— Не варто подяки. Ви добре сказали: «як всi». Бути, як всi, має стати невiд'ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?
— Так, Iване Степановичу, залишається тiльки схилити голову перед вашою скромнiстю.
— Облишмо комплiменти. Права нога болить?
— Ледь-ледь…
— В останнi днi бiль посилювався?
— Здається, але зовсiм ненадовго.
— Нога терпла?
— Терпла, але не так, як ранiше…
— Давайте перевiримо. Тут болить?
— Нi.
— А тут?
— Трохи.
— А так?
— Ой!
— Лежiть спокiйно. Вмикаю апарат…
— Професоре… вибачте, Iване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?
— Знаю, Таню, але нiчим не можу вас втiшити. Якщо брат вирiшив пiсля цього залишити цирк, — на те його воля…
— Мене викликали до слiдчого.
— Он як, навiть слiдство провадиться…
— Вiн запитував про вас.
— Ну, якщо вже провадиться розслiдування, то цiкавляться всiма родичами i знайомими, i навiть знайомими знайомих. Така вже в них робота.
— Але вiн розпитував про вас не як про знайомого…
— А для вас, Таню, я просто знайомий?
— Що ви, Iване Степановичу, ви для мене рiдна людина, рятiвник. Якби не ви… Якби ви тiльки могли знати, як я вдячна вам.
— Дякую, Таню, i ви для мене стали не просто пацiєнткою, а близькою людиною. Ми повиннi серйозно поговорити багато про що…
— Так, так, але не зараз.
— Розумiю.
— А ви не забудьте про слiдчого, Iване Степановичу. Надто вже вiн цiкавився вашим апаратом. Менi здалося… менi здалося, нiбито вiн вважає, що обстеження могло зашкодити Вiктору…
— Дурницi.
— Я сказала слiдчому те ж саме. Але вiн не змiнив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що вiн буде вас розшукувати.
— Та я сам з'явлюся до нього.
Вiн знизав плечима i здивовано подивився на неї. Його очi були зараз порожнi, як вiкна в будинку, призначеному на знос i покинутому мешканцями.
…Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються i тьмянiють, то слiплять яскравiстю. Я не розрiзняю вiдтiнкiв, i, коли змiшую фарби, виходить зовсiм не задуманий колiр, а якась мiшанина. Лiкар-окулiст не знайшов нiяких вiдхилень, сказав, що зiр у нормi. I це — норма? Так, я бачу будинок i дерево навпроти мого вiкна, бачу пензель на столi. Проте будинок — це просто будинок, кубiчна порожнеча; дерево — просто дерево. А ранiше воно, залежно вiд освiтлення, то уподоблялося грозовiй хмарi, то вiтрильнику з салатово-срiблястими вiтрилами. Стовбур дерева i його вiти теж мали безлiч iндивiдуальних вiдмiнностей. Я мiг роздивлятися їх, вивчати, вiдтворювати на полотнi.
А тепер, за що не вiзьмусь, — нiчого не виходить: у кращому випадку предмети з'являються на полотнi, мов сфотографованi, — просто предмети, безликi об'єкти.
Припустимо, що лiкарi помилились, i я все-таки захворiв. Але чому не вiдчув нiяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко i вiльно, можу пробiгти тюпцем кiлометрiв п'ять i не вiдчути втоми.
Як менi потрiбен зараз добрий чародiй Iван Степанович! Чому ж вiн не провiдає пацiєнта, як обiцяв? Я вже довiдувався про нього в рiзних клiнiках, але розшукати не змiг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навiть прiзвища не знаю. Вiн не назвав його, а спитати я посоромився.
Iван Степанович обiцяв тодi, що видiння зникнуть, що припадки не повторяться — вiн був правий. Не сказав тiльки, що разом з кольоровими химерами зникне i моє, властиве лише менi бачення свiту. Свiт стане для мене таким же, як для багатьох iнших — з рiзкими переходами кольорiв, з уривками i незавершенiстю лiнiй. Але такий свiт менi чужий. Якби я не знав його iншим, то мiг би змиритися. А як бути тепер?
Пробую писати знову i знову. Може, в процесi роботи щось вiдновиться само собою? Часом менi здається, що я знову починаю бачити в кожному предметi незвичне, оригiнальне — одну з його прихованих сутностей, висвiтлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивованi i жалiсливi погляди моїх колег, членiв вiдбiрних i закупочних комiсiй. Вони нiби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подiвся твiй хист? Я переконував себе, що це менi тiльки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене iнших людей, — просто нерви розладналися.