Трофиновський назвав себе, i Цвiркун С.I., як значилося на двернiй табличцi, здивувався ще бiльше.
«Мабуть, ще нiчого не знає про смерть сусiда», — подумав слiдчий i сказав:
— У мене до вас кiлька питань. Про вашого сусiда.
Очi Цвiркуна жваво блиснули:
— Так я й знав, що до цього справа дiйде!
— До чого — до «цього»?
— Вiдповiднi органи ним зацiкавляться. Встиг уже щось накоїти?
Мовби не почувши питання, слiдчий поцiкавився:
— Ви певнi, що сусiд мусив був щось накоїти?
— Певен, певен, — захитав головою Цвiркун.
— Чому?
— З дивацтвами людина, щоб не сказати бiльше. — Цвiркун покрутив пальцем бiля скронi i пiдморгнув Трофиновському. — Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо вiн — чи повiрите? — цiни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчаковi за малюнок вiддав свiй годинник, їй-богу! Уявляєте? Смiхота!
— Який малюнок?
— А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника i вiддав. Сам бачив, а то нiзащо б не повiрив. Дружки у нього теж один в один, не вiд миру сього. Заведуть розмову про що-небудь — ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрiбницi. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавнiх часiв змiшував фарби ось так. Каже впевнено, нiбито поряд стояв. А другий тому заперечить. I пiшло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шаленi якiсь. Хiппi. Особливо двоє. Високий i тонкий, як жердина, i низенький патлатий.
— Ви часто бували у сусiда?
— Що ви, звiдки? Вiн i не кликав. Вважав себе вище нас. рядових трудiвникiв. Як же, з iншого тiста злiпленi. Нема того, щоб по-сусiдському на чай-каву запросити…
— Звiдки ж про його друзiв знаєте?
— А кричать вони так, що й на сходах чути.
Трофиновський не став уточнювати, як Цвiркун ухитрявся стiльки почути i побачити «на сходах» i навiщо йому це було потрiбно. Вiн уже збагнув, що спiврозмовник може розповiдати про свого сусiда дуже довго i не без упередження. Тому вирiшив урвати словесний потiк:
— Не помiтили, бува, чи не заходив останнiм часом перед вашим вiд'їздом до сусiда хтось iще, крiм постiйних вiдвiдувачiв?
— Ваш? Пiдiсланий? — Цвiркун хитро примружився.
— Чому «наш»?
— А я одразу змикитив, — по-змовницькому блискаючи очима i вкрай задоволений власною проникливiстю, зашепотiв Цвiркун. — Чоловiк той був цiлком нормальний на вигляд, без будь-якої там зайвини на головi чи в одязi. Коротше, нормальний цiлком, зовсiм не такий, як Степура та його друзi.
— Змалюйте його докладнiше, будь ласка.
— А ви начебто самi його не знаєте? Не ваш? — Вiн недовiрливо повiв головою i розчаровано протягнув: — Ну, найзвичайнiсiнький собi чоловiк, з маленькою валiзкою в руках. Одразу видно — трудяга.
— А ваш сусiд хiба не працював? — не втримався Трофиновський.
— Та їхня праця вiдома. На копiйку зробить малюночок, потiм мiсяць говорять, та ще й компанiю зберуть. Якихось там каскадерiв вiн намалював, так вся юрба цiлий рiк божеволiла: «Шедеврально, прекрасно!» I навiщо тiльки таких держава плодить?
Був би живий Степура, Трофиновський нiчого не сказав би Цвiркуновi вiдносно вартостi працi його сусiда. А зараз не втримався.
— Одну з його картин Англiя купила, — мов мiж iншим промовив вiн.
— Невже? — стрепенувся Цвiркун.
— Якщо на нашi грошi перевести, мало не триста тисяч заплатили. На них придбали медичну апаратуру для нової полiклiнiки.
У Цвiркуна вiдвисла щелепа.
— Я прошу вас завтра зайти до нас у прокуратуру. Ви де працюєте?
— Та в третьому ательє «Побутоб'єднання». Закупником. А навiщо я вам?
— Допоможете доповнити фоторобот.
— Виходить, вляпався-таки сусiдонька в iсторiю з географiєю, пожвавiшав Цвiркун.
Трофиновському не хотiлося переконувати його в iншому. Вiн попрощався i подякував за бесiду.
Розмова й справдi була дуже корисною i допомогла слiдчому уточнити деталь, котра, як вiн передчував, матиме в цiй справi iстотне значення.
Вже вдруге Трофиновський брався за телефонну трубку, але дзвонити не наважувався. Рано, ще не все продумав. Уже невидимi нитi зв'язували його з тим, кого шукає; вiн вiдчуває, як об'єкт ухиляється вiд зустрiчi; вже маячить перед ним, мов у туманi, злегка розмита постать. Звичайно, ще багато чого не вiдомо: незрозумiле призначення апарата, його дiя; не встановлено, хто такий «об'єкт» — винахiдник чи лише власник приладу; дiє самостiйно чи його самостiйнiсть мнима; яку мету переслiдує… На бiльшiсть з цих питань можна буде вiдповiсти тiльки пiсля затримання об'єкта, хоча Трофиновському здається, що деякi з вiдповiдей йому вже вiдомi.